Саме за цим правом люди рвуться потрапити на телевізійні ток-шоу із сенсаційними розповідями про свої інтимні пригоди, пишуть на старість літ не потрібні нікому мемуари, після літературного вечора ловлять письменника за рукав, обіцяючи подарувати зі свого життя «надзвичайний сюжет», і чого тільки ще не коять, наражаючи себе на посміхи й нерозуміння — і все те стійко витримуючи! — бо керує ними незагоджена потреба упевнитися в тому, що прожите ними життя має сенс — принаймні настільки, щоб варто було про нього розповідати (переказування вже само по собі є визнанням значущости!). У суспільствах релігійних цю потребу задовольняли куди простіше — досить було висповідатися духівникові. Коли в перській казці падишах велить чужоземцеві: «Розповідай мені свою історію, але тільки те, що трапилося з тобою, а коли розповідатимеш почуте від інших або вичитане, то накажу стяти тобі голову», — він насправді обдаровує приблуду воістину королівським привілеєм, про який абсолютній більшості смертних зостається іно мріяти. В сучасній цивілізації таку царственну владу — наділяти людей історіями (хай навіть чужими — то вже вольному воля, впізнавати в чужій свою!) — посідає тільки література. Проблема в тому, як цією владою не зловжити — як донести історію чийогось життя в її таки власному, первісно-чистому, правдивому вигляді, не перекрутивши й не закаламутивши її нічим чужим, фальшивим, «вичитаним або почутим від інших», — особливо беручи під увагу, що за це останнє голів більше не стинають, літературно освічені падишахи з вимогливим (хай і, гм, трохи понад міру…) смаком давно перевелися, — і відповідальність за сказане слово ти несеш уже єдино перед власним сумлінням.
Але чи можливо взагалі правдиво розказати чиюсь історію? Як публічна особа, роками на всі лади скубана й патрана національними мас-медіа, я з власного досвіду добре знаю, що таке «оптика прилюдности»: потрапляючи в масовий обіг, інформація навіть про сучасників — про живих людей, теоретично, здавалось би, цілком спроможних себе захистити, потвердити чи спростувати все про них мовлене-писане, — неминуче підпадає законам викривлення, так що кожен, про кого пишуть і говорять, по якімсь часі виявляється обліпленим з усіх сторін, як поливою, грубим шаром брехні, — і нема на те ради. Що вже казати про небіжчиків! А тим більше про тих, про кого не збереглося жодних документальних відомостей, жодної, так-таки жоднісінької достеменної матеріальної зачіпки, бодай би хоч запису в якійсь старовинній судовій книзі — лише глухий відгомін темного переказу, як придавлений стогін крізь товщу століть: відламана скалка чиєїсь розбитої історії, як коштовної посудини з археологічного розкопу…
Фольклор, а надто наш український, мене незмінно гіпнотизує й притягує саме цим — нерозбірливим, уривчастим гулом безіменних людських голосів, наче криками потопельників десь далеко в морі під час шторму: дослухаєшся до них із берега, виловлюючи фразу, рядок, деталь, — і от за нею враз спалахує в усій сліпучій повносилості чиєсь давно проминуле життя, ніби світло згаслої зірки на тебе падає, — ефект заворожливий, ні з чим не зрівняти!.. У випадку «Калинової сопілки» світло було тяжке, темно-багряне (і весь асоціативний ряд образів про те волав: висипані з кошика роздавлені суниці — кров — калинові кетяги на кущі…): тут було вбивство, передісторію якого масова свідомість середньовіччя — безписьменна, з уст в уста формована опінія архаїчної й строго регламентованої сільської громади — безжально викреслила, викинула з поля зору як щось, не варте своєї уваги, — а може, просто неприступне їй?.. Була історія гріха, який залишився без сповіди. Була страшна — найстрашніша з усіх мислимих, — ні з ким не розділена пекуча, чорна самотність жіночої душі, що летить у безодню злочинства, — це ж із якої такої розпуки, якою мукою ненависти туди вкинута?.. І ця душа просила — ні, не розгрішення: розуміння. Просила, щоб її нарешті почули. Просила, іншими словами, — власної історії: тої, в якій їй колись була відмовила усна традиція.
Десь на задньому плані переможно реготав над своєю жертвою Аріман. (Як кажуть богослови — у диявола також є свої мученики!) І це вже мені й геть не подобалося — це вимагало взятися за перо куди наполегливіше, аніж відрухова письменницька потреба доказати колись кимось недоказане.
Так що, повторюю, не в самій лиш казці тут була справа.
Є для мене щось глибоко символічне в тому, що перший вихід цієї повісти за межі слов'янського ареалу (досі її перекладали тільки слов'янськими мовами) відбувається саме в Персії. Відомо, що книжки також мають свою долю — а значить, і власну історію, яка аж ніяк не закінчується з їхнім написанням. Але цій, подальшій історії «Казки…» я вже, на жаль чи на щастя, не співавтор: рухаючись по світу, книжка сама «вибирає» собі помічників — як вибрала «Казка…» перекладачку Катерину Криконюк, як, маю надію, вибере собі серед перських читачів іще багатьох із чулим вухом і прозорою для світла згаслих зірок душею. Авторові ж зостається тільки відступитися, пробурмотівши одвічне виправдальне: іже писах — писах… І стежити зоддалеки, як розквітатиме український калиновий кущ у перському саду казок мого дитинства — тому самому, повному дивних квітів, і водограїв, і птахів, що розмовляють людськими голосами, по якому прогулюється найсправедливіший у світі падишах, чекаючи від чужоземців виключно правдивих історій…
Дуже хочеться вірити, що калиновий кущ там прийметься.
Березень 2005 року
Повернення до Ґрацу[67]
Мій дід, Іван Забужко, в юності мріяв стати лікарем. Студіювати медицину він гадав у Ґраці. Крім високої репутації тамтешнього університету, для такого вибору мали бути й прагматичніші причини: та частина України, звідки походить моя родина по батькові — Волинь, — у міжвоєнний період належала до Польщі, а в польських університетах для студентів-неполяків існували обмеження, ба навіть квоти, тож українці переважно їхали на навчання за кордон. І найчастіше, звісно, до Австрії — за традицією, що склалася ще перед 1918 роком. Але історія мого діда (якого я в живих уже не застала) виходить далеко за межі міжвоєнного пейзажу Східної Європи й складної драматургії тодішніх польсько-українських стосунків. Це історія про долю і вибір.
Дід Іван ніколи не поїхав до Ґрацу. Його батько, а мій прадід, вольовий і владний, як усі мужчини в роду, навідріз відмовився утримувати свого старшого сина на медицині: дід мав успадкувати батьківський земельний фільварок, і його без зайвих балачок послали до Чехословаччини — студіювати сільське господарство. Либонь, студіював він його все-таки непогано, бо до 1939 року фільварок під його рукою не тільки розрісся, а й примножився кількома новими: дід господарював із запалом людини, яка глушить себе роботою так, як інші алкоголем чи наркотиками, спав не більше п'ять годин на добу, і діти звикли, що в татовому кабінеті завжди горить світло. Про Ґрац він ніколи не згадував. А 1939 року прийшли більшовики — і маєток, задля якого дід пожертвував своєю мрією, перестав існувати. Земля моїх предків стала колгоспною.
Я знаю, як дід тужив за своїм Ґрацом. Знаю по тому, що коли його старший син, а згодом мій батько, вибрався на студії — вже по війні, до радянського Львова, — дід вирядив його туди, куди замолоду не дістався сам: на медицину. Батько ж, ні слова вдома не сказавши, повернувся зі вступних іспитів студентом філології. Пізньої ночі, не попередивши телеграмою, він пішки пройшов полем десять кілометрів від станції до дому, як у гарячці, — цілий час напружено міркуючи, як сповістити татові про своє свавілля. А підходячи до дому, обімлів: у глибині саду блимав у темряві вогник цигарки. Дід не спав, дід чекав.
— Ну що? — спитав коротко. — Вступив?
— Вступив, — зітхнув новоспечений шанувальник художнього слова.
— А… куди ти вступив?
(Про щось він усе-таки мусив здогадуватися, щось відчувати — чи, може, впізнавав у синові себе, вісімнадцятирічного, бачив, що той живить у мріях свій власний «Ґрац»?)
І мій батько, якому вилетів із голови весь, заготовлений на дистанції в десять кілометрів, полум'яний монолог, тільки й потрапив сказати, що правду, всю правду і нічого, крім правди:
— На філологію.
67
Уперше опубліковано в перекладі німецькою в збірнику «Halbwegs zum Himmeclass="underline" 10 Jahre Internationales Haus der Autoren Graz» (Graz: Leykam Verlag, 2007).