Як відомо, географія — це доля, і ті легендарні чорноземи в українській долі відіграли роль не меншу, ніж ліси в долях багатьох народів Європи, а Великий Степ, відповідно, народів Азії. Хоч би що впродовж минулих віків чинили на цих чорноземах люди з людьми, у свідомості поколінь руйнівний потенціал всякої людської волі незмінно перекривало непохитне й непоборне, як фізичний закон, переконання: «земля прогодує»! (І вона таки годувала: навіть у роки Першої світової й воєнних розрухів 1918—1920 років по заїздах тієї частини України, що згодом стала радянською, хліб іще подавали, як і воду, — безкоштовним додатком до основної страви.) Іншими словами — Бог сильніший од диявола, світ упорядкований так само, як був від свого сотворіння: «І сказав Бог: „Оце дав я вам усю ярину, що розсіває насіння, що на всій землі, і кожне дерево, що на ньому плід деревний, що воно розсіває насіння, — нехай буде на їжу це вам!“» (Буття, 1, 29). Це — першооснова, а все решта — і тяжкий труд у поті чола, щоб «насіння» стало їжею, і періодична необхідність боронити своє поле зі зброєю в руках, — то вже «од лукавого» (наслідок людського гріхопадіння!), головне — поки ти на своїй землі й щиро на ній трудишся, жодні катаклізми «від людей» тобі не страшні: Бог на твоїй стороні.
План, за яким цей споконвічний світопорядок мав бути зруйнований, як співалося в російській версії «Інтернаціоналу», «до основанья»[81], був не так економіко-політичний (не вважати ж за економічну мету свідоме перетворення житниці Європи на пустелю!), як, в дійсності, замасковано-релігійний — «богоборчий» (секулярна свідомість лишень підставляє замість «Бога» закони біоценозу, але концепту апріорної д а н о с т и, «дарованости» людині всяких «плодів земних» для обробітку «на їжу» під сумнів не ставить, і ніякі харчові індустрії, ані навіть генна інженерія цього концепту не змінили: ми знаємо, що й далі їмо, хай як переробленим, те, що «застали» на планеті «готовим», по-старовинному кажучи — «що Бог послав»). Сталін же зазіхнув не багато, не мало, як на місце «абсолютного дарівника» — Того, Хто Дає (а як схоче, може й одібрати!) «насіння на їжу», міфологічного «батька-годувальника», що йому єдиному належиться відтепер складати подячну молитву за хліб на столі. Технологія здійснення цього задуму — одібрати у вільних фермерів усе «насіння» до останньої зернини й, оточивши їх військами, щоб не втекли, змусити безпорадно, як піддослідного в клітці, конати найстрашнішою, повільною смертю на тій самій землі, котра «без насіння» вмить утратила всю свою життєдайну силу (тобто, дослівно, ткнути писком у землю: а що, побачили, суки, за ким тут сила?!), — то вже, сказати б, діло вторинне. Первинною була все-таки «велич задуму» — космогонічна амбіція, за масштабом на той час зіставна хіба що з так само «дерзновенними» проектами «переробки світу» від Гітлера. (Показово, що цей другий, окупувавши Україну, цілковито зберіг усюди на місцях сталінські колгоспи, тільки на додачу ще й спробував експортувати українські ґрунти до Райху: та сама практика руйнування екосистеми, яку в 1933-му започаткував тут його попередник, хоч і за дещо відмінною, як кажуть психіатри, «структурою марення».)
Це справді було «падінням неба на землю» — першою в новітній історії техногенною екологічною катастрофою. 26 квітня 1946 року, рівно за сорок років до Чорнобильської аварії, О. Довженко підсумував у своєму щоденнику: «Розпався клас на моїх очах, мов атом (sic! — О. З.). Зникло консервативне начало <…> Розпався клас селянства, обернувшись в людство». Є сенс додати: «розпався» саме той клас, який у «людстві» відповідав за зв'язок із природою як «матірнім лоном» виду, був, за самим родом занять, стихійним носієм за визначенням «найконсервативнішої» — екологічної свідомости. Із «розпадом» цього класу «пуповину» було розірвано — і наше «людство» шугонуло в самотворену «реальність другого порядку», як стратостат без підстраховки (припускаю, щось подібне мусило відбутись і в свідомості японців після Хіросіми й Нагасакі: до природи, яка один раз «зрадила», покірно перетворившись у руках людини на зброю проти собі подібних — на виловлену смертоносну рибину, на зірване з дерева радіоактивне яблуко, — більше не може існувати тої інтимної, дитячої довіри, яку мають орачі, рибалки й скотарі). Далі вже можна було і в самій природі «розщеплювати» що завгодно і як завгодно — аж до «атома» включно. Коли 1971 року почалося будівництво АЕС у зоні незайманих пралісів біля старовинного Чорнобиля (перша літописна згадка — 1193 рік), протестувала вже тільки Академія Наук Української РСР, але її голос на той час уже давно нічого не важив: «свого голосу» Україна позбулася в 1933-му — як здавалося, назавжди.
Довженка мучило питання — на щó піде «небачена енергія», вивільнена з «розпадом селянства»? (Він вірив — чи, певніше, хотів вірити, — що індустріальне перетворення природи стане не руйнуванням її через людину, а новим симбіозом, і все своє творче життя сам собі намагався довести, ніби можна перенести традиційну вкраїнську аграрну утопію і в добу «нового жаху», в його версії — «облагородити комунізм садами».) Тепер, у ретроспективі, вже ясно, на щó та «вивільнена енергія» пішла: на збереження СРСР. Без неї він не протривав би аж до кінця 1980-х. То була е н е р г і я с т р а х у — глибокого, смертельного, проникаючого до самих кісток і справді «небаченого» за своєю масовістю: енергія, яку Сталін, як істий «соціальний фізик», «добув» з України Голодомором і яка за своїм «позитивом» для тоталітарної імперії багатокротно переважувала всі демографічні, економічні й екологічні втрати, разом узяті. Тільки через Голодомор вдалося здійснити пацифікацію вкрай потрібної Сталіну України, яка, хоч і ставши в 1920-х «комуністичною», до початку 1930-х іще вважала себе «самостійною» (такий собі «червоний аналог» Веймарської республіки, згодом названий істориками «Розстріляним Відродженням») — і на кожну спробу політичного тиску з Кремля відповідала офіційними протестами та селянськими бунтами. Після 1933-го всякий масовий спротив на цих землях припинився — на півстоліття з гаком.
Парадоксальним чином Чорнобильська катастрофа спрацювала для українців на заражених територіях як своєрідний терапевтичний шок — як «закляття на одцурання», на «одроблення» «поробленого» два покоління тому. Це відбувалося неймовірно швидко, на моїх очах, у Києві з граничною для людської психіки інтенсивністю — впродовж того травня нашої «Меланхолії». Якби прокрутити в умі весь той місяць, як кіноплівку, зі швидкістю 24 кадри пам'яті на секунду, можна було б навіч угледіти, як стрімко осувався вколочений у підсвідомість трьох поколінь — тих, хто вижив у 1933-му, і їхніх нащадків, — фундамент радянської влади в Україні: страх перед її всемогутністю, зосередженою в Кремлі. 53 роки тому ця влада довела Києву, що вона дужча од законів природи, — і Київ скорився, скоцюрбився і закляк до стану провінції («третього за величиною міста СРСР»), визнавши за нею право деміурга «роздавати» своєю волею їжу, захист і тепло («Радянська влада вам все дала!» — під ці заклинання виросло моє покоління, не задаючись питанням: а де ж вона те «все» взяла?). І от, «всемогутність» виявилася фікцією, небо й земля вертались на свої місця, — і дикий, первісний, незнаний сучасному городянинові страх перед Таємничими Силами Космічної Ночі, що зненацька вдерлися в наші — ох які ж, бачся, крихкі! — бетонні коробочки незримо-смертоносною «таблицею Менделєєва», заповнив усе наше життя, витіснивши зі скільки-небудь значущих у ньому позицій тих жалюгідних людців у квадратноплечих костюмах, які, по двох тижнях переполоху вилізши врешті зі своїх кремлівських схронів під телекамери, щось там убоге лепетали й бадьорилися, стараючись «зберегти обличчя»: то це їх ми боялися?.. Пам'ятаю тодішні «обов'язкові політінформації», на яких зали — нечувана річ на пам'яті живих поколінь! — обуреним вереском зганяли з трибуни партійних пропаґандистів, післаних із наказу Горбачова «в народ» для «роз'яснювальної роботи»: вереск, що характерно, за тембром на перших порах жіночий, чоловіки «відтерпали» повільніше за нас, — але, Боже мій, яке ж то незрівнянне було відчуття, той перший, гіркий, радіоактивний подих свободи!.. Вихід із паралітичного «рольового кокона», пролом у бетонному саркофазі, смерть у повітрі, смерть на коханих губах, смерть у грудному молоці, яким не смієш годувати своє дитя, смерть у траві, в листі, в квітах, у прибережному піску, здохнем, усі здохнем, тільки щурі й таргани по нас залишаться, суки, сволочі, що ж вони накоїли, що вони зробили з нами всіма?!.. Пливла й рушилася вся соціальна тектоніка — в умах, так, як це завжди відбувається в історії: спершу — в умах. Захід, нічогісінько не розуміючи, продовжував бити Горбачову овації за «соціалізм із людським обличчям» та виспівувати «Міхаїл, Міхаїл», — а з «Міхаїла» тим часом витікав, крізь дірку в саркофазі, півстолітній український страх, — як із дитячої ґумової пищалки. Ми чули цей писк. І в нашій свідомості він дедалі наростав — перекриваючи всі дозиметри світу.
81
Французький оригінал — «du passé faisons table rase» («зітрімо минуле», «почнімо з чистого аркуша»), — як і значно простодушніший український переклад («ми всіх катів зітрем на порох»), такої космогонічної претензії не містять; у певному сенсі й весь російський комунізм можна розглядати як «помилку перекладу» — трагічну спробу «перекласти» Маркса на реалії російської історії.