Поет: Я теж не оракул… Якось Василів дзвінок із Черкас розбудив мене рано-рано. «Сомику, — звернувся він до мене. — Кінчай ночувати і пиши свою найкращу пісню. А я тобі для робочого настрою розкажу сон, який мені щойно приснився… Нібито ми удвох із тобою ідемо до Біївців, мого села. Коли глядь: нас наздоганяє підвода, де сидять… Хто б ти думав? Тарас Шевченко, Іван Франко і Леся Українка. Шевченко зупиняє коней і каже «Сідай, Василю, з нами на підводу». А я питаю: «А Сома ж чому не запрошуєте під’їхати?» І Шевченко відповів: «А Сом нехай пішки йде…»
Мати: Веселий сон. А як його розгадати?
Поет: Ви кажете веселий сон. Ні, цей сон справді віщий. Ми тоді з Василем довго сміялися, але тепер я сприймаю той сон досить серйозно… В літературі не можна збиватися на манівці, не можна легковажити, як я робив у деяких своїх віршах і піснях. Ось чому я довго іду… іду пішки до своїх читачів, а Симоненко, узявши тяжку ношу, уже давно прийшов у наше сучасне і майбутне життя. Тільки не треба думати, що класики «підвезли» Василя Симоненка. У літературу всі ідуть пішки, ніхто нікого не підвозить. Правда, інколи буває, що когось ведуть… Так одному критику-меценату здавалося, що він веде в поезію багатьох молодих поетів. А як роздивилися — то не він веде, а його ведуть юні таланти… Одначе нехай ніхто не подумає, що я упереджено ставлюся до критики. Боже борони!..
Мати: Василя ніколи не дратувала товариська критика. Він і сам був непоганим критиком.
Поет: Ще яким критиком! Тільки без дубця і без ножа… Про це знають усі Василеві товариші — особливо молоді початківці, які приносили чи присилали йому свої перші літературні спроби. А про критику він писав дивовижно точні і мудрі слова у статті «Декорації чи живі дерева»: «…вчинити суд над самим собою може далеко не кожен. Якщо ж поет уміє тільки ображатися на критику, він уже не поет.
Дуже багато розмов точиться про чутливу, тонку, вразливу душу письменника, яку, мовляв, треба оберігати від усяких неприємностей. А що ж то за чутливість, коли вона не чує, де правда, а де базікання? Що то за духовна тонкість, коли вона у чесній критиці вбачає лише прикрощі? Ображатися не обов’язково навіть тоді, коли тебе хочуть образити. Не треба забувати, що від надмірного вживання цукру людина втрачає зуби».
Мати: І в житті, і в літературі Вася був безжальним сам до себе… Давай іще раз заглянемо у його «Щоденик»: «3емля вже двадцять восьмий раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго. Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати…»
Поет: Там же він пише про три типи людської брехливості. Та найдивніше те, що він і собі приписує якусь нещирість. І хто? Василь Симоненко! Той Симоненко, якого усі ми називаємо речником людської Правди. Такої убивчої самокритичності нема в жодного сучасного письменника. Де ж їй узятися, коли і в суспільстві нашому самокритичність майже відсутня? Я думаю, що революційна перебудова кульгає лише тому, що в нас мало самокритичних людей — і в партії, і в державному апараті. А безпредметної критики — хоч відбавляй. Ось чому я недавно написав отакі віршовані рядочки:
Мати: Чомусь мені здається, що критики не завжди були справедливими до Василевих творів… Навіть після смерті його… Я ж дещо читала…
Поет: Скороспечений академік Шамота — тодішній директор інституту літератури імені Шевченка — навіть вимагав переглянути всю творчість Симоненка. Ось послухайте, якими чорними словами цей невіглас глумився над світлою пам’яттю «витязя молодої української поезії»: «Чимало в його доробку було незрілого, ідейно нечіткого, не раз поет припускався перебільшеного чи спотвореного вияву національних почуттів… Підносити творчість Симоненка як взірець для літературної молоді, міряти Симоненком інших поетів, видавати його за приклад мужності — це треба рішуче відкинути».
Мати: Жахливі слова… Я читала ту статтю — і не вперше боліло серце…
Поет: Стаття Шамоти («литературной сволоты» — як говорили російські поети) називалася «Актуальні питання художньої критики». Вона друкувалася в газеті «Літературна Україна» у 1974 році. До речі, за цю вірнопідданість у часи отупілої брежнєвщини академік Шамота був увінчаний високою премією…
Мати: Мого Васю теж два рази висували на високі премії. Тільки не при житті, а посмертно. Один раз висунули на премію імені Островського, а другий раз — на Шевченківську премію. (Як відомо, Шевченківську премію Симоненку віддали посмертно — аж 1995 р. — М. С.)
Поет: Коли книжку Симоненка «Земне тяжіння» посмертно висунули на здобуття Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка, я надіявся на людську справедливість і на мудрість нашої Спілки. Але ж тоді (іще до обговорення кандидатур) Андрій Самійлович Малишко сказав мені: «Не радій, Миколко. Шевченківської премії не одержить мати твого померлого товариша. Ця премія уже лежить у кишені поета-академіка, поета-орденоносця і орденопросця Миколи Бажана».
Мати: Як же так? Невже було таке віроломство?
Поет: Було… Що було — то було… Ви ж не забувайте, що Шевченківська премія — найвища премія нашої республіки. Та в часи відомого застою вона видавалася за рознарядкою «високої хати» і тодішнього безпринципного керівництва Спілки письменників України. Звичайно шановний Микола Бажан наперед знав, що премія достанеться тільки йому, а не Симоненку. Саме проце я голосно сказав у велелюдному залі українського театрального Товариства — на громадському обговорені творів, які висувались на Шевченкову премію у 1965 році.
Мати: І ти не побоявся? Тобі ж могли тоді дати доброго прочухана…
Поет: Звичайно, я теж людина зі страху… Але за моєю спиною стояв тоді добрий Бог — Андрій Малишко. Та мене таки за той виступ по голові не погладили. Поет-партизан Платон Воронько, який головував на тому вечері привселюдно назвав мене літературним хуліганом…
Мати: А за що ж віддали Шевченкову премію Миколі Бажану?
Поет: За досить посередню поему «Політ крізь бурю». Тоді цю поему, щоб вона негайно стала окремою книжкою, за одну ніч видали у нашому спілчанському видавництві. Ось так усе робилося для того, щоб не дати премії покійному Симоненку. Це може підтвердити Анатолій Трохимович Мороз — тодішній директор видавництва «Радянський письменник».
Мати: Ти відкриваєш мені багацько літературних секретів. Вік прожила, а не знала такого…
Поет: Перед матір’ю Васі Симоненка у мене нема ніяких секретів… А ті роки — то гіркі уроки безгосподарності і безвідповідальності перед рідним народом. Та в літературі було б іще гірше, якби поруч із нами не було мудрих і доброзичливих учителів-наставників: Тичини, Рильського, Малишка, Гончара чи Стельмаха… Не тільки батьківським словом ради-поради, а й своєю сподвижницькою, чесною працею у громадському житті та в літературі вони були для нас дороговказом. І не треба забувати, що саме під їхнім натхненним благословенням у нашу поезію ішли такі молоді талановиті поети, яких охрестили шістдесятниками.
Мати: Але ж Василь написав і якусь дещицю надрукував значно раніше шістдесятих років…
Поет: Це правда. Раніше Симоненка з’явилися прекрасні поетичні постаті Дмитра Павличка, Михайла Клименка, Тамари Коломієць, Ліни Костенко, Василя Бондаря… До слова кажучи, саме вони (а також Симоненко) були літературними зв’язківцями між поетами старшого і молодшого поколінь, а за своїм високим духом — попередниками наступних поетичних поколінь… І хоч Симоненко видав свою першу збірку 1962 року, але поетом-шістдесятником я назвати його боюся. Та й за своїм характером він не був схожим ні на Драча, ні на Вінграновського — яскравих представників поетів-шістидесятників.