Мати: Чогось я тут не розумію. Поясни мені докладніше.
Поет: Поети-шістдесятники входили в літературу дружно і голосно — із криком, шумом і навіть свистом. У них була багатолюдна аудиторія та ще й свої персональні критики, їх охоче популяризувала і рекламувала газета «Літературна Україна», де головним редактором і головним натхненником творчої молоді був тоді Павло Архипович Загребельний… А Симоненко не любив літературного галасу. До того ж він був традиційним поетом, а деякі гарячі голови відривали традиції від новацій.
Мати: Тоді було багато суперечок. Сперечалися і в нашій квартирі. А Василь писав: «Давайте менше сперечатися, якою повинна бути наша поезія, а побільше творити таку, яку вміємо, щоб завтра не пережовувати сьогоднішнього».
Поет: Сперечалися навколо традицій і новаторства. Та хіба можна жити і творити без традиції нашої безсмертної пісні і думи, без традиції Шекспіра і Шевченка, Пушкіна і Беранже, Бернса і Маяковського, Уїтмена і Тичини, Єсеніна і Сосюри?.. А хіба ж мої сучасники Ліна Костенко чи Дмитро Павличко не традиційні поети? Та вони для мене ще й новатори, бо сказали багато нового і важливого в українській поезії. А формальні ознаки новаторства цікавлять лише фахівців літератури та самих творців художнього слова. Ось про що ледь не цілу ніч говорили ми із Василем у моїй квартирі на київській вулиці Богомольця… То була наша остання зустріч. Я навіки запам’ятав ту ніч і той похмурий осінній день. Я відлітав тоді на Донбас, а Вася ще до вечора залишався у редакції «Робітничої газети», де працював власним кореспондентом по Черкаській області.
Мати: Чи він говорив тобі про свою хворобу? Чи жалівся на якісь болі?
Поет: Жалівся. Казав, що дуже спина болить. А я відповів що в нас обох — задавнений радикуліт, бо ми змалечку виростали на холодній селянській долівці у хати, де весною хлюпала вода. Василь тоді пожартував невесело: «Отже, ми з тобою майже родичі: поети-радикулітники…» А потім розвеселився і бадьоро сказав: «Та що це ми з тобою завели теревені про якісь хвороби? Ніби ми баби старі…» А вже опісля я згадав, що Василь значно давніше, ще за студентських днів, говорив (і знову — жартома) про свою хворобу нирок, навіть про свою ранню смерть. Він жартував навіть зі смертю, як його земляк-полтавець, наш спільний побратим Василь Бондар:
Мати: Лікарі встановили, що у мого Васі був рак нирок… Тяжка, невиліковна хвороба… Він догорав, мов свічка… Інколи впадав у забуття, а потім знову приходив до пам’яті і, щоб заспокоїти мене, крізь останні сили пробував жартувати: «О мамо! Я вже був на тому світі. Тільки на цьому краще…»
Поет: Він багато ховав за своїми постійними, неперевершеними жартами — навіть хворобу свою тяжку, яку відчував лиш він один. Іще в тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятому році — у день свого двадцятиліття — Василь написав ось такого печального, пригніченого вірша:
Мати: Страшний вірш… Він не вгадав своєї смерті більш як на один рік… Доречно нагадати, що він помер не 14 грудня — як усюди пишуть, а біля дванадцятої ночі 13 грудня, коли тільки вийшла із палати.
Поет: Я про це уже писав… А той автограф із трагічним віршем довгий час зберігався у нашого однокурсника Анатолія Сердечного — довголітнього працівника Броварського міськкому партії. А віднедавна цей автограф знаходиться в Музеї-архіві літератури і мистецтва УРСР.
Мати: Ти ошелешив мене. Отже, хвороба Василева не була такою раптовою, як усім здавалося… А той вірш може бути правдивим документом проти тих, хто вигадує усякі небилиці навколо життя і смерті мого Васі.
Поет: Ще тоді, на похоронах Симоненка, я відчув чимало нещирості. Пізніше від черкаських журналістів я довідався про те, що над Василем жорстоко познущалися негідники із залізничного відділу міліції на станції Шевченкове. Його били з розумінням виучки катів із КДБ — щоб не було слідів наруги. Били по хворих нирках. І за що? Лише за те, що він просив у залізничнім ресторані, де сиділо п’яне залізничне кодло, пачку цигарок. Розлючені офіціантки (це дешеве і продажне бидло!) викликали власних охоронців із міліції. Наївного прохача тут же забрали й закрили в кутузку… Нарешті я зізнаюся, що я там був через півроку після смерті Васі. Хотів поцікавитися деталями побоїща, але тих держимордів із міліції та запопадливих служниць з ресторану не зустрів. Здогадався: їх прибрала відповідна служба — як злочинців та свідків. Тепер можна говорити і писати що завгодно. Головне поплакати від жалості.
Мати: Я була прибита горем і не все пам’ятаю, як хоронили мого єдиного сина. Тільки пам’ятаю, що з Києва прибуло тоді багато Василевих товаришів і друзів.
Поет: Із Києва приїхали: Володимир Біленко, Микола Вінграновський, Алла Горська, Василь Грінчак, Петро Засенко, Леонід Коваленко, Леонід Кореневич, Михайлина Коцюбинська, Анатолій Перепадя, Борис Олійник, Іван Світличний, Олександр Стаєцький, Анатолій Шевченко… Всі вони були чи є вірними охоронцями доброї пам’яті нашого незабутнього поета… Але тоді коло горя метушилися-ворушилися якісь нахабні, кололітературні пронири. Від імені їх безликості на траурному мітингу пролив підступну і брехливу сльозу нікому не відомий критик — завжди рожевощокий, вічно п’яний і плакатно-усміхнений. При житті Симоненка той чоловік применшував або й зовсім замовчував талановиту творчість нашого поета.
Мати: Пам’ятаю, що хтось із тієї групки іщи на похоронах рився у Василевих рукописах. Тоді мені було байдуже… Я думала тільки про малого Лесика…
Поет: Іще звучала траурна музика в обласному Будинку вчителя… Іще ми проводжали нашого товариша в останню путь до міського кладовища… А вже пішли по руках рукописи Симоненка.
Мати: Жалію, що не встигла надійно заховати Василевих рукописів. Та й звідки я могла знати, що вони потраплять у чужі руки?
Поет: Ті безчесні руки хотіли навіки похоронити не тільки самого Симоненка, а й творчість його. Адже у труну хтось поклав дві поетові книжки — «Тишу і грім» та «Цар Плаксій і Лоскотон». Я обурився, коли побачив таке блюзнірство, вийняв книжки із труни, а потім голосно — на весь автобус — сказав: «Ми хоронимо Васю Симоненка, а не його книжки!..» Тоді ж «Тишу і грім» я віддав вашому онукові Лесику, а казку забрав для своєї малої доньки Оксани, яку дядько Симон любив носити на руках, коли гостював у мене.
Мати: Він часто згадував твою Оксанку.
Поет: Ми піклувалися не тільки про своїх власних дітей. Вася писав для них веселі казки, а я — колискові пісні. Я знаю, що ваш Лесик змалку любив мою давню колискову пісню «Рученьки-ніженьки» із телепрограми «На добраніч, діти».