Олесь Гончар
Не примеркла з літами поетична зоря Василя Симомоненка. Горить високим, чистим світлом в небі українського радянського письменства. По цій високості й чистоті, по алмазному блиску впізнаємо їі серед інших. Є в його творчім доробку речі, які сьогодні справедливо можемо назвати класичними. Його творчість живе, їй відкритий шлях до юнацьких сердець, до народу, до України, яка навіки увінчала поета своєю любов’ю. Справді, як молодий витязь, звівся він у нашій поезії, і так виразно чуємо його свіжий, мажорний, юнацьки бадьорий голос, яким він і сьогодні вітає життя:
Борис Олійник
Чесно пройшов дорогу свого житгя комуніст Василь Симоненко. Чесно, нелукаво і скромно. Настільки скромно, що на першопочатках ми й незчулися, як він увійшов у нашу поезію. Ми, його ровесники, гули і гриміли в діскусіях, часом, окрім себе, не помічаючи інших. В жодному разі не протиставляю когось Василеві Симоненку, а його — комусь. То був природний молодечий захват: у літературу входили хороші й різні поети зі своїм темпераментом, незрідка — бурхливим.
Просто Симоненко був повільнішим за своїм характером. І коли обмовився, що ми його дещо проґавили на першопочатках, то лише з тим, аби підкреслити: раніше чи пізніше його усе ж помітили. Бо в нашому суспільстві справді вартісне ніколи не загубиться в буденній колотнечі.
Василя Симоненка помітили ще до виходу першої збірки «Тиша і грім». Йому справді поталанило, оскільки був удостоєний уваги наших класиків Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри…
Микола Вінгановський
Іван Драч
Олесь СИМОНЕНКО,
син поета
Коли мій батько Василь Андрійович Симоненко помер я був ще зовсім малий. Спогади у мене про нього — дитячі.
Як і всякий батько, він любив гратися зі мною, читав оповідання, казки, вірші. Знав він їх багато. Читав напам’ять. Як справжній тобі артист. Мені це подобалося, і я кожного дня з нетерпінням чекав його з роботи.
Пам’ятаю, якось прийшов він додому веселий і збудженний. Я ж навпаки — був насуплений, набурмосений.
— Чого сидиш сумний та невеселий, як сотник Запрьоха? — накинувся він на мене і став лоскотати. — Ану, козарлюго, вище голову!
Говорив він інколи незрозуміло для мене. Це зараз я знаю, що той сотник із Квітки-Основ’яненка — козацька душа. А тоді це була для мене загадка: чого батько так називає мене?
— Тату, напиши мені казочку. Всім щось пишеш, а мені? — просив його я.
— Обов’язково напишу! — і знову лоскотав мене.
— А про що?
— Про себе. Тільки буду я там, як добрий дядько Лоскотон. Хочеш?
— Еге ж…
Потім він не спав цілу ніч. А наступного дня під вечір вже декламував мені казку про дивного і доброго Лоскотуна, про царя Плаксія і його мерзенного Макаку-Забіяку.
Я просив його читати казочку щовечора. І кожного разу він добавляв до неї щось нове, ще смішніше і цікавіше.
Так народилася та дивовижна казка. Тепер я читаю її моїй доці Мирославці. І вона впевнена, що отой добрий Лоскотон — то її казковий, рідний дід Василь.
Казка «Цар Плаксій та Лоскотон» сподобалася всім. Вона, як я розумію, увійшла в золотий казковий фонд.
Батько теж розумів, що твір удався. І йому, очевидно, хотілося написати іще щось казкове. Якось він сказав:
— Це казка про мене. А хочеш, напишу про тебе? Або про такого ж лінивця, як ти?_
Отож тоді і з’явилася казка «Подорож у країну Навпаки», в якій перше слово — то моє ім’я:
Лесик, Толя й два Володі
Сумували на колоді.
І коли я читав цю казку малій Мирославі, вона голосно сміялася і питала мене: «Невже ти, татку, ото був такою замазюрою?.. А де зараз ота колода, на якій ви сиділи?..»
Діти є діти. Вони все розуміють по-своєму. Але в казках мого батька вони знаходять свого улюбленого Лоскотона — вірного друга на все життя.
Мені приємно, що в нашій газеті «Молодь Черкащини» є бойова тематична сторінка, яка називається «Клуб Лоскотона». Молоді спадкоємці Симоненка продовжують його справу — силою сміху, гумору і сатири викорчовують усяке зло, що стоїть на шляху добра і справедливості…