Федір Барабаш,
колишній директор Тарандинцівської середньої школи, м. Лубни
Я пригадую 1949 рік, коли Василь після закінчення семирічної школи в рідному селі Біївцях Лубенського району вступив до восьмого класу Тарандинцівської школи, де я був директором. Скоро стає членом двох гуртків — літературного й фізичного. Він любив математику й розв’язував складні задачі.
Певно, були в Симоненка якісь задатки до успішного навчання, але впадала в око його старанність, наполегливість. Він широко користувався додатковою літературою перечитав усі книги зі шкільної бібліотеки (особливо любив твори на історичні теми).
Треба пам’ятати, що ті повоєнні роки були нелегкими. Та й до школи щодня ходив Василь за дев’ять кілометрів. І все ж у хлопця вистачало часу на все. Вчителька української мови й літератури М. Й. Остапенко дізналася, що в хлопця є творчі здібності, й намагалася сприяти їхньому розвиткові Був у нього альбом із фотографіями однокласників, під кожною — віршований підпис. Василь розповідав товаришам: «Схоплююсь дуже рано, йду до річки і там фантазую». Вірші записував до зошита.
Василь Симоненко брав активну участь у шкільних вечорах, присвячених видатним письменникам — Пушкіну, Лесі Українці, Грабовському… Але й до інших масових заходів не був байдужим. Пригадую, був вечір зустрічі з нашими колишніми випускниками. Василь прочитав там власний вірш, у якому було й привітання гостям, і подяка вчителям, і любов до школи. Вірш так збентежив усіх, що вони змусили поета прочитати його ще раз.
Десь тоді ж ми з радістю за свого учня прочитали його вірш «Радянській жінці» в районній газеті «Червона Лубенщина».
Можна з певністю говорити про те, що наполеглева праця дала можливість Василеві Симоненку закінчити Тарандинцівську середню школу із золотою медаллю. Потім, як відомо, він поступив на факультет журналістики Київського державного університету.
Олесь Гончар пише: «Не примеркла з літами поетична зоря Василя Симоненка. Горить високим, чистим світлом в небі українського радянського письменства… Є в його творчім доробку речі, які сьогодні справедливо можемо назвати класичними».
Ці речі створила людина, яка сама була взірцем сумління і працелюбності, яка не терпіла ледарів і обивателів. Для нас, колишніх учителів Василя Симоненка, його великий літературний успіх не несподіванка, а закономірність.
Віра Момот
учителька школи № 1 м. Лубни
Хата, де я народилася, стояла якраз навпроти старої Симоненкової хати — через єдину сільську дорогу. Отже, я пам’ятаю Васю Симоненка із раннього дитинства. Ми вчилися в одній школі, разом гралися на приудайському березі, бігали на Паращину гору і до знаменитої криниці Коцюбинського. Я навіть пам’ятаю статечного і мудрого Василевого діда Щербаня, який дружив і родичався із моїм рідним дідом. А наші матері завжди були близькими подругами.
Наше воєнне і повоєнне дитинство було голодним і холодним. Та іще в молодших класах Симоненко виділявся серед своїх товаришів надзвичайним потягом до знань. Ось чому він єдиний зі своїх ровесників продовжив навчання у сусідньому, але вельми далекому селі Тарандинці, де закінчив десятирічку із золотою медаллю. На тій неблизькій дорозі, яку тепер називають Симоненковою він запам’ятався мені замріяним, струнким і вродливим сільським хлопцем:
Про те, що Василь пише вірші, я дізналася іще в шостому чи в сьомому класі. Я сиділа тоді за однією партою із Василевим троюрідним братом Льонькою Щербанем. Отож на якомусь уроці Льонька тихесенько показав мені редакційного листа із нашої районної газети «Червона Лубенщина», де сповіщалося, що до свята 8 Березня буде опублікований вірш Симоненка про матір. Звичайно я дуже зраділа.
І я, і всі мої односельці пишаємось тим, що в наших маленьких Біївцях народився великий поет. Скрізь у його віршах я вгадую нашу прекрасну природу, наших работящих і добрих людей, яких я знаю змалечку. От, скажімо, «Баба Онися» — це старенька Василева сусідка Онися Остапенко. Згорьована матір — вона втратила на війні трьох синів-солдатів. А була вона маленькою, худорлявою, майже непомітною у сільському натовпі. Та Симоненко помітив її людське страждання, її величне материнство:
Навіть тоді, коли мати поета переїхала із Біївців до Черкас, Вася ніколи не обминав рідного села. Часто приїздив до близьких і далеких родичів, відвідував рідну школу, у задумі ходив стежками свого дитинства. Я прегадую, що разом із ним ми їхали від Лубен до Біївців на попутній вантажній машині. Я поверталася із районної конференції вчителів, а він завертав у село по дорозі з Києва до Черкас. Це було у серпні 1963 року. Був він худий, змарнілий, але напрочуд жвавий і веселий. Я не знала тоді, що бачу мого славетного земляка і родича останній раз…
Станіслав Тельнюк
Десь наприкінці першого університетського курсу (була це весна 1955 року) я насмілився, нарешті, прочитати на літстудії з десяток своїх віршів, писаних російською мовою. Знаю тепер, що були вони дуже погані. Отож хлопці узялися молотити мене у десяток ціпів. Молдаванин Борис Мар’ян розгромив мене за те, що я думаю по-українськи, а пишу по-російськи. Іван Куштенко по дружбі намагався мене захистити, та краще б він за це не брався!.. Ну, а Микола Сом — так той узагалі перекреслив і мою поезію, і прозу, і драматургію, і критику (хоч я тоді, здається, тільки віршував!)…
Староста літстудії Василь Симоненко махнув рукою до Сома, посадив його на місце — і взявся добивати мене фундаментально. Але добивав він елегантно, доказово, без крику і глуму. А читав я тоді вірш «Андрейка» — про те, як син машиніста Андрійко їде на паровозі вступати до інституту. У нього в чемодані атестат і золота медаль, йому услід прощально махають вітами берізки, і він мріє, як опісля інституту буде їздити машиністом по рельсам стальним:
Ух, і досі губи терпнуть, як згадаю ці рядки й увесь вірш. Все це було складено за бетонними приписами тодішнього соцреалізму, фальшивої народності, нудотної псевдоросійської «развесистой клюквы», яка й досі ще процвітає у фільмах Київської кіностудії. Дія в них відбувається де завгодно, тільки не на Україні, а розмовляють будь-якою мовою, тільки не українською…
Говорячи про мій вірш, Симоненко раз у раз кривлявся, наче він ненароком нюхнув чогось смердючого:
— Зрозумій, — казав він. — Це ж аморальний вірш. Аморально писати отаке. Аморально маскувати брехню під правду… Колись «дражнили хахла», а ти «дражнеш кацапа». І брешеш не тільки задумом свого твору, а й брешеш буквально кожним рядком. І те, що набрехав спочатку, ти під кінець забуваєш — і виходить брєхня у квадраті… Ось твій Андрійко їде поступати до інституту. Отже, із нього машиніста вже не буде, а буде якийсь спеціаліст із дипломом. Буде керівник, який їздитиме в «ЗІМ»і, а не на паровозі. А ти пишеш: «Будешь и ты машинистом мчаться по рельсам стальным». А «батькина старая изба»?! Твій батько — машиніст, а не селянин у нього не «ізба»… А всі оці «берьозки», вся оця благодать і безконфліктність? Для кого це писано — для начальства чи для простих людей?..»
Сом вистрибнув із черговою реплікою, я скочив, щоб відповісти Миколі, а Василь, очевидно, подумав, що я не погоджуюся із його справедливою критикою. І тоді я вперше побачив у Василевих лагідних очах блиск рішучості: — Я тобі кажу дуже серйозно. Це в тебе не просто поганий вірш. Це твій принцип. Якщо нав’язаний — то ще півбіди. А якщо це — твоє переконання, то я попереджаю: діла з тебе не буде!