Тут уже й Сом закляк, і Ма’ян принишк. Надто суворі слова мовив Василь — мовив без афектації, без пози.
А поз він взагалі не любив. І керував нашою літстудією, яка невдовзі стала називатися студією імені Чумака (скорочено: СІЧ), без пози, а якось буденно, просто і демократично. Годилося б старості такої студії частіше друкуватися бодай ув університетській багатотиражці та й у республіканській молодіжній пресі,— але Василь не поспішав. А в той час у пресі все частіше з’являлися твори наших літстудійців: Тамари Коломієць, Миколи Сома, Бориса Олійника, Василя Діденка, Миколи Сингаївського, Василя Шевчука, Олеся Лупія, Івана Куштенка, Альберта Міфтахутдінова, Анатолія Тетерського, Миколи Зіневича, Роберта Третьякова. А Василь Симоненко уперто й наполегливо мовчав, не вискакував на люди…
Зате він потім не вискочить, а вийде і прийде. Прийде назавжди до людей…
Опісля тієї незабутньої розмови на літстудії можнабуло б посваритися із Василем навіки, принаймні — образитися. Та я задумався над своїми незугарними віршами, а він, як і раніше, ставився до мене не як до людини пропащої, приязно вітався у нашому студентському гуртожитку на вулиці Освіти (от би зараз узяти та й назвати ту невеличку красиву вулицю ім’ям Василя Симоненка, а на будинку гуртожитку встановити меморіальну дошку)…Уже потім, через кілька літ після закінчення університету він запитав мене:
— Це ти написав пречудесного вірша «Забувайте українську мову», що тепер ходить по руках?
— Та я…
Василь мовчки потис мені руку…
Анатолій Черевко,
голова сільської Ради.
Василь Даценко, голова колгоспу імені 40-річчя Жовтня, с. Біївці
Наш земляк, відомий український поет Василь Сімоненко, народився в невеличкому полтавському селі Біївцях — серед працьовитих, добрих і чесних людей. Ось ізвідки він успадкував свої найкращі людські риси, а в своїх творах майстерно описав дорогі образи наших односельців та яскраві пейзажі рідного краю над Удай рікою.
На жаль, у період застою село Біївці називали страшним словом — безперспективним. Село вимирало. Воно не жило, а животіло… Ми ніби були і ніби нас не було — хоч ми ростили хліб, ішли до роботи і до школи. Отака ж доля спіткала і нашого славетного поета-земляка. Його намагалися забути, а слово його, болюче і правдиве намагалися пустити по вітру. Книжки його довгий час не виходили зовсім, або ж не доходили до рідного села. Тільки ми не забували свого поета, берегли його хату, читали і переписували його незнищенні вірші про нашу селянську долю. А як стали ми трохи багатшими, то збудували нову сільську школу і назвали її ім’ям Симоненка.
Тільки не зразу прийшов до нас достаток. Ми повеселіли звідтоді, як під дашком одного колгоспу об’єдналися троє сіл: Біївці, Гороб’ї і Єнківці. Адже гуртом, як кажуть у народі, і батька легше бити. А як правду сказати то нас уже не називають безперспективними, перестали ображати і применшувати. Нарешті ми стали господарями своєї долі. І сьогодні наш колгосп — один із найкращих у Лубенському районі.
У 1973 році — ще задовго до революційної перебудови — ми встановили колгоспну премію імені Василя Симоненка. Так одностайно вирішили загальні збори колгоспу у імені 40-річчя Жовтня. Ця премія невисока, але ж вона відзначає наших кращих колгоспників — переможців соціалістичного змагання. За цей час лауреатами премії імені Симоненка названо більше сімдесяти земляків поета. Серед них — комбайнер Павло Йосипович Подорожній, фуражир Григорій Демидович Пріщенко, шофер Василь Іванович Кушнір, майстер машинного доїння Ольга Петрівна Кашвець, ланкова Віра Іванівна Подорожня, тракторист Микола Микитович Симоненко та багато інших колгоспників.
Премія імені Симоненка — висока відзнака самовідданої праці.
Дмитро Чередниченко
Закінчивши інститут, поїхав я працювати на рідну Канівщину — в село Пшеничники. Воно розташоване за шістдесят кілометрів од залізниці і за шістнадцять — от райцентру. Автобусного сполучення в районі не було зовсім. До райвно доводилось добиратись у кузові «газона», а то й у кабіні трактора, що віз у причепі бідони з молоком до маслозаводу. Або — пішки. Влітку — велосипедом. Після гамірного Києва, де можна було зайти до будь-якої редакції, «зірватися» з лекції на заняття літературної студії при видавництві «Молодь», я опинився у ідилічній тиші, де навіть згадка про власні вірші сприймалася як дивацтво, а то й ще гірше…
І ось випадок закинув мене «аж у Черкаси». Прхопив трохи віршів своїх і зайшов до редакції «Черкаської правди». Мені порадили звернутися до привітного худорлявого чоловіка, ім’я котрого кілька разів бачив у газеті. Розмова з ним відбулася стримана, коротка і серйозна. Потім отримую листа, в якому сповіщалося, що «Запорізький дуб» (малюнок і текст) має з’явитися у неділю 11 січня, а два-три вірші, може, вдасться вмістити в одному з лютневих номерів. А також була пропозиція написати нарис про когось із односельців…
Невдовзі я побачив у газеті свій малюнок і коротенький опис Запорізького дуба, а 21 лютого 1959 року під рубрикою «Нові вірші» було надруковано мою мініатюру «Дочка не спить?» То була перша моя публікація в обласній пресі — подія найпам’ятніша для мене.
Іще тоді я дізнався, що Василь не раз бував у моєму Межиріччі і йому там дуже подобалось. Чому саме, я збагнув, коли разом із матір’ю поета Ганною Федорівною і Миколою Сомом їздили в його Біївці, збирали спогади, розшукували фотознімки, зустрічалися з односельцями… Леле! Які схожі наші села, які вони суголосні! І гори, й ріка, і долини, і луки…
І всілякі біди однакові — і по той бік Дніпра, і по цей. Тепер знаю, чому так вабило Василя моє село. Тепер знаю чого так манить мене село Василеве. Я там немов на батьківській землі…
Анатолій Сердечний,
однокурсник
Пам’ятаю його — із сором’язливою, майже дівочою посмішкою, завжди спокійного, урівноваженого і добродушного. Це на лекціях і в читальні. А в студентському гуртожитку на старій Солом’янці бачу зовсім іншого — веселого, товариського і навіть насмішкуватого.
Вася Симон (так називали його однокурсники) навчався у французькій групі, а я — в німецькій. І хоч ми не щодня зустрічалися, але ставилися один до одного по товариському. Я найчастіше зустрічав його у дружньому оточенні наших визнаних університетських талантів Тамари Коломієць, Миколи Сома, Юрія Ячейкіна, Анатолія Перепаді… Та на перших курсах він найбільше спілкувався і дружив із нашим однокурсником Олесем Каліхевичем — трохи дивакуватим, але розумним і щирим хлопцем. І треба сказати, що вже тоді Каліхевич був високої думки про поетичні твори Васі Симоненка. Олесь говорив мені: «Ось побачиш: із Симоненка будуть люди. Він талановитий і розумний. Має своє бачення світу…» І при тому показував мені віршовані рядочки, які переписав йому наш поет-однокурсник.
Десь на четвертому (чи на п’ятому?) курсі Каліхевич похвалився мені, що у нього є ціла папуша віршів Симоненка. «Хороші вірші — ось подивись». І Олесь дав мені кільканадцять аркушів з учнівського зошита. Ті вірши припали мені до душі, я їх довго читав і перечитував наодинці. Вони були мені зрозумілими, близькими і дорогими, бо Симоненко говорив від імені мого дитинства, опаленого минулою війною. Я так зачитався віршами свого однокурсника, що не одразу повернув їх Каліхевичу. Певна річ, я повернув їх пізніше, але один із віршів — «Не докорю ніколи і нікому» — заховався серед моїх конспектів, але ні Каліхевич, ні сам автор не нагадали про його відсутність. Відтак він лишився у мене навіки — той трагічний, навіть страшний вірш. Я ніколи не сподівався, що відшукаю цей вірш у своїх паперах. І ось тепер я трепетно повертаю його всім читачам, всім шанувальникам поетичного слова мого незабутнього однокурсника Василя Симоненка.