Микола Сніжко,
член Спілки журналістів України. м. Черкаси
В Черкасах на розі вулиць Комсомольської і Урицького красується новий Будинок книги. Поруч — бібліотека імені Лесі Українки. А ще недавно тут стояли старенькі одноповерхові будинки. В одному із них у 1960 році розмістилася редакція щойно створеної газети «Молодь Черкащини».
Наш редакційний колектив складався тоді із молодих обдарованих журналістів: Григорія Суховершка, Лілії Шитової, Петра Жука, Миколи Дашківського, Жанни Руденко, Володимира Руденка, Віктора Онойка, Миколи Єщенка, Людмили Яковлевої, Ігоря Осадчого та інших. Відділ пропаганди і агітації очолив Василь Симоненко, який перейшов до нас із «Черкаської правди». Справді колектив нашої молодіжки був на рідкість бойовий, працьовитий, дружний і талановитий. Це була одна сім’я.
Я прийшов у відділ пропаганди тоді, коли газеті виповнився рік. Нас було у відділі троє. Ми з Жанною Руденко більше займалися комсомольськими справам, а Симоненко — літературними та морально-етичними. Певна річ, найбільше роботи перепадало нашому завідуючому: переписка із сількорами, творчі відрядження у райони області, щомісячні літературні сторінки. Та найбільше атакували Симоненка поети-початківці.
В нашій прокуреній редакційній кімнаті завжди було прелюдно. Читали вірші. Сперечалися. Обговорювала перші книжки молодих тоді поетів: Драча, Вінграновського, Євтушенка, Третьякова… Літературна молодь гуртувалася навколо Симоненка, завжди прислухалася до його авторитетної думки. Адже Василь ніколи не лукавив, говорив «майбутнім геніям» гірку правду, часто оглядав творчість початківців на сторінках нашої «парубоцької газети» (це він так називав «Молодь Черкащини»).
Мені завжди цікаво було спостерігати, як він розмовляв із молодими поетами — уважно, серйозно і навіть прискіпливо. Найпильнішу увагу він звертав на мову літературного твору, гостро критикував «русизми» і тут же правив стилістичні огріхи. А ще він постійно цікавився, що читає творча молодь, у кого вчиться, як ставиться до важливих подій у нашому житті. А на каверзне питання «Як стати справжнім поетом?» відповідав дуже серйозно і точно. Я пам’ятаю п'ять Симоненкових заповідей:
1. Знати мову, якою пишеш. (Говорити українською мовою, а не «на українській мові»).
2. Стати освіченою людиною.
3. Не бути байдужим до людей.
4. Працювати до сьомого поту.
5. Мати те, що від бога, — талант.
Тепер усім відомо, що Василь Симоненко свято виконував усі свої творчі заповіді.
Тамара Коломієць
Борис Олійник
Василеві Симоненку
СТЕНОГРАМА
обговорення поезії М. Вінграновського і В. Симоненка
Якщо раніше секція поезії СПУ свої щомісячні засідання проводила завжди в «голубій» спілчанській залі, а то й просто в якомусь кабінеті, бо бажаючих брати в них участь було нерясно, то це зібрання, на якому мали обговорити перші, щойно видані збірки двох молодих поетів — Миколи Вінграновського «Атомні прелюди» та Василя Симоненка «Тиша і грім», — запланували у найбільшій, «кіношній» залі. До обговорення керівники секції готувалися старанно: розіслали всім київським поетам і критикам офіційні запрошення, заздалегідь обмірковували, кого обрати до президії засідання, хто голосуватиме, хто виступатиме. Запросили й двох стенографісток (Не запросили — вони самі прийшли. Стенографістки були штатними працівниками КДБ. — М. С.).