І справді, на обговорення прийшло так багато письмеників, що навіть і та простора зала не змогла всіх умістити. Проходи, коридори, вестибюлі були заповнені вщерть. А ще чимало молоді, студентів юрмилося біля Спілки, сподіваючись потрапити на засідання.
Що ж зібрало на те обговорення таку кількість людей? Насамперед, звичайно, зацікавленість творчістю неординарних, обдарованих поетів-дебютантів, які швидко набули популярності. Але була й ще одна причина. Напередодні серед літературної громадськості поширилася чутка, що нібито певна група старших поетів, котрі сповідали декларативно-лозунгову поезію і яких тоді називали зневажливо «традиціоналістами», готується дати своїм молодшим новоявленим колегам (в особі Миколи Вінграновського) рішучу відсіч за їхнє «зухвале штукарське новаторство», «деструктивізм», «абстракціонізм», «відрив од життя» і т. ін. А що на засіданні винесено обговорення поезії і Василя Симоненка, який начебто дотримується «традиційної творчої манери», так то, мовляв, аби протиставити його творчість поезії «псевдоноваторів».
Засідання з самого початку пішло, як мовиться, не за сценарієм. Найперше чомусь відмовився від голосування на ньому тодішній голова секції поезії Микола Нагнибіда (Нагнибіда просто злякався. — М. С.). І цю роль перебрав на себе Максим Рильський. Та й саме обговорення відбувалося зовсім не так, як сподівалися. Переважна більшість виступаючих (хоч, правда, дехто й відмовився од слова) високо оцінила поетичні твори обох дебютантів, не протиставляла їх, про що й свідчить стенограма засідання (навіщо вона робилася — невідомо, адже потому з’явилася лише коротка інформація в «Літературній Україні»).
Уже в сімдесятих роках, працюючи в апараті СПУ, я одного разу випадково угледів серед купи паперового мотлоху, який мали здавати в макулатуру, саме оту стенограму, зберіг її, а тепер передаю редакції. Думаеться варто хоча б через чверть століття докладно проінформувати читачів про ту важливу подію в нашому літературному житті шістдесятих років.
І ще одна цікава деталь. Того ж дня, коли відбувалося обговорення, Василеві Симоненкові виповнилося 28 років. І хоч як довго тривало засідання, проте друзі поета зібралися у спілчанському кафе «Еней», аби вшанувати його. Серед них був і його побратим по творчості Микола Вінграновський.
Борис Комар
Головує — М. Т. РИЛЬСЬКИЙ.
Максим Рильський:
— Шановні товариші, цей вечір був задуманий як робоча частина засідання секції поезії. Цей вечір викликав великий інтерес, навіть більший, ніж ми сподівались, і це нас радує і тішить. Кожного з тих, хто присутній сьогодні тут, ми будемо вважати поетом.
Поети Микола Вінграновський і Василь Симоненко — молоді поети, але вони мають уже свої книжки, які набули першої хорошої ознаки — їх трудно знайти в книгарні.
Наше обговорення повинно пройти в дусі доброзичливої розмови. Говорять, що проблема батьків і дітей — надзвичайно складна і гостра проблема, але мені здається, що слова «батьки і діти» — ласкаві слова. Зміна поколінь відбувається, такий закон життя, і проблему цю можна прийняти із застереженням, що батьки люблять своїх дітей і сподіваються на них, а діти люблять своїх батьків і не втрачають віри в них.
Ми надаємо слово нашим молодим поетам, щоб вони прочитали щось із свої творів, сказали б про свої погляди на літературу, поезію, життя — це їхня добра воля.
Слово надаємо Миколі Вінграновському.
Микола Вінграновський:
— Шановні товариші, я закінчив роботу над збіркою віршів «Лада». Дозвольте запропонувати вашій увазі кілька віршів з цієї книжки.
Віршує: «Пророк», її ім’я» (бурхливі оплески). «Тринадцять руж…», «Щуче», «Ні клятв, ні сліз…» (оплески).
Максим Рильський:
— Слово має Василь Симоненко.
Василь Симоненко:
— Після Вінграновського виступати не так легко, особливо з моїми ораторськими здібностями. Тому прошу вас, товариші, не будьте дуже суворими, якщо я не досить добре читатиму. Спочатку я прочитаю вірш «Монархи» (Віршує). (Бурхливі оплески).
Далі читає «Перехожий», «Герострат», «Злодій» (бурхливі оплески), «Не всі на світі радощі священні…» (оплески), «Чорні від страждання мої ночі…» (оплески).
Максим Рильський:
— Товариші, наші шановні поети читали недовго. Є така думка: щоб товариші зібралися з думками, зробити невелику перерву перед тим, як перейти до обговорення. Не буде заперечень? Ні.
Оголошується перерва на десять хвилин.
(Після перерви).
Максим Рильський:
— Товариші, тепер переходимо до обговорення і тих віршів, які ми щойно тут чули, і тих книг наших молодих поетів, про які, власне, сьогодні йде мова. Прохання записуватись на виступи. Першим виступає Віктор Іванисенко.
Віктор Іванисенко:
— Товариші, ось ми маємо двох поетів, дуже різних за світосприйманням, за характером образів, але цьому у них є дві спільні риси — молодість і талант. Раніше молодість була «знижкою» для поетів. Приносив молодий поет до редакції слабенькі віршики, їх підредагують, надрукують, кажучи, що коли поет стане більш досвідченим, він писатиме краще. І, таким чином ми плодили графоманів.
В залі присутні щонайменше двісті чоловік, ми бачимо, що поети, які виступали тут, молоді, і ми готові зробити знижку на їхню молодість, але сорок мільйонів читачів будуть читати їхню поезію, і їм байдуже, чи молоді вони, чи старі. Якщо людина взялася писати вірші, вона повинна бути зрілою і відчувати велику відповідальність за справу. І це має бути у поета з першого вірша — і зрілість думки, і завершеність її. І саме на це хочеться мені звернути увагу як на велике досягнення двох поетів: на віру в себе, відповідальність за складну справу творення поезії. У Миколи Вінграновського «я» звучить сильно, як звучало у Маяковського й інших поетів, які були впевнені у своїх силах. Ми боялися цього «я», а тепер з’явилась група молодих поетів, зокрема і на Україні, які сміливо висловлюють те, про що вони думають. Ліричний герой їхній бореться за розв’язання світових проблем, саме в цьому сила героя.
Про Василя Симоненка легше говорити, ніж про Вінграновського. Згадуються дискусії про талановиту молодь, представниками якої є Микола Вінграновський і Василь Симоненко. Якщо раніше їх хвалили, то тепер почали й критикувати. В деякій частині це справедливо, але тут багато і зайвого. Ви це знаєте, і я не буду повторюватись.
Що до формальних шукань, то деякі товариші говорять, що це зайве, але в більшості віршів, зокрема Вінграновського, я цього не знайшов. Є у нього багато цікавих знахідок. Ось добре знайдена форма: дивись серцем. Це сприймається. Але є і щось зайве: писати народом… Це надумано, не слід виходити за межі. Адже у нього є прекрасні образи. (Зачитує).
Є ряд безперечно вдалих віршів, і хотілося б, аби «издержек производства» було менше. Мені здається, що згодом Вінграновський буде писати простіше, переконливіше, і аудиторія, яка читає його вірші, стане значно ширшою.
У Вінграновського трохи абстрактні образи. А хотілося б почути в його віршах народ, який працює на полі, на підприємствах, що його ви, на жаль, не завжди бачите у творах. Це значно більше відчувається у Симоненка. Візьміть молодих російських поетів. Вони сильні тим, що підносять тему громадянськості, і хотілося б, щоб і в наших поетів також звучав пафос громадянської поезії.
Мені хочеться сказати: хлопці, не намагайтеся підносити українську поезію до рівня світової, треба не підтягувати її, а зуміти тримати її на такому рівні, до якого її піднесли наші класики.