Мати: Материнське спасибі Олесю Терентійовичу Гончару, що так високо оцінив літературну роботу мого сина. Дякую також усім хорошим людям за добру пам’ять про Василя. То розрада і втіха мені на старість. Бо серце моє і досі болить за єдиним сином… Багато прожито і пережито… Мені ж уже зозулі накували сімдесят годочків. А Василю оце було б під п’ятдесят… Тільки я ніяк не уявляю його п’ятдесятирічним, бо він таким ніколи не буде… Він частіше сниться мені маленьким хлопчиком — отакою допитливою дитиною, як його онука Мирославка, яка частенько провідує свою прабабусю разом із Лесиком — Василевим сином.
Поет: На превеликий жаль, Лесик мало пам’ятає свого батька. Він був тоді малою, п’ятирічною дитиною. А для вашої правнучки Василь Симоненко залишиться легендою.
Мати: Моя правнучка… Василева онука… Які прості і які дивні слова!.. Але мала Мирославка, як колись Лесик, з великою охотою слухає казки свого дідуся.
Поет: Лесик був першим слухачем незабутніх казок свого батька. Багато уривків із казок «Цар Плаксій та Лоскотон» і «Подорож у країну Навпаки» він знав напам’ять з раннього дитинства. Коли я приїздив до Черкас, малий Лесик дзвінким дитячим голоском декламував мені:
Очевидно, ви пам’ятаєте, як Василь мило усміхався і казав при тому: «Те, що Лесик запам’ятав, — буду друкувати, а що ні — доробляти доведеться…» Як бачимо, Василь розумно перевіряв себе і вивіряв щоденно своє поетичне слово. Так було завжди. Чим не приклад для всіх поетів, особливо — для казкарів? Ось чому казки Симоненка мають дивовижну популярність серед юних читачів і слухачів.
Мати: Яке ж дитинство без казки? Вася теж змалку любив казки. Йому подобалась казка про Лиса Микиту фарбованого та про попа і його наймита Балду…
Поет: Ми з вами підійшли до дитинства — до того, з чого починається кожна людина. Принагідно скажу, що на багатьох літературних зустрічах мене запитують: «А звідки взявся Василь Симоненко? Де він звівся та розповився?» Інтерес до його життя і творчості дедалі зростає. Адже читачів цікавлять усі подробиці із життя улюблених письменників.
Мати: Мене теж питають… Часто приїздять із Києва, Москви, Львова. Серед них бувають і письменники, і читачі. А як починають щось питати, то я відповідаю так як ти мене навчив.
Поет: А як? Я вже забув…
Мати: А так: читайте, кажу, люди добрі, вірші Василя Симоненка. Там усе написано…
Поет: Це правда, Ганно Федорівно. Поет не існує без своєї біографії. А Василева біографія — це доля всього воєнного і повоєнного покоління. Отже, потрібні деякі подробиці про його дитинство, шкільні роки, перші вірши, університет і Черкаси. Одне слово, ми повинні бодай коротенько згадати його життєвий шлях. Я думаю, що ця мова-розмова буде продовженням нашої останньої і такої бентежної мандрівки на благодатну Полтавщину — у ваші рідні Біївці, де ми відвідали вашу хату, рідню і земляків, а також могилу вашого батька. Я й досі хвилююся під враженням тих незабутніх відвідин. І дуже добре, що з нами поїхав тоді мій давній товариш (і Симоненків — теж), поет та ще й неабиякий фотограф Дмитро Чередниченко.
Мати: За ту поїздку я вам обом вельми дякую. Мені багацько пригадалося… І сплакнулося… Хіба ж рідне забувається?.. Тепер уже й не знаю, із чого почати…
Поет: Насамперед розкажіть про своїх батьків та дідів. «Про безсмертних предків», — як писав Василь. І, звичайно, про себе…
Мати: Народилася я в селі Біївцях (тепер Лубенського району) у бідній селянській родині. Рік народження — 16 вересня 1908 року. Навіть пам’ятаю першу імперіалістичну війну. Тоді у моєї бабусі Ганнусі (так назили її усі односельці) пропала десь гербова грамота на право дворянства. Шукали-шукали, та так і не знайшли. Я думаю, що за браком паперу та царська милість пішла на цигарки-самокрутки для мого діда Трохима Федоровича. Та й навіщо вона здалася, коли дід і баба все життя поралися коло землі — як усі односельці.
Поет: У вірші «Мій родовід» Симоненко написав про це гарно, влучно й переконливо:
Мати: Мої батьки — Варвара Потапівна та Федір Трохимович — замолоду обоє були високими, ставними та вродливими. Як проходили по селу, то всі біївчани заглядалися їм услід… Були в мене сестри і брати, але померли ще дітьми. Рано — у сорок два роки не стало моєї матері. А батько дожив до глибокої старості. Помер він у тисяча дев’ятсот сорок дев’ятому році — на сімдесят шостому році життя. Можна з упевненістю сказати, що дід Федір був першим Василевим другом і наставником — як тепер говорять і пишуть.
Поет: Це ж про нього Василь написав згодом вражаючого вірша «Дід умер»:
Мати: У Василевій новелі «Дума про діда» мій батько стоїть мов живий. Там є такі слова, що я їх напам’ять знаю: «Безсмертячко ти моє кирпате, — шепотів дід, коли я засинав під музику його слів. То були дуже гарні слова, бо поганих дід не говорив мені».
Поет: Ще в університетські роки з Василевих розповідей я зрозумів, що дід Федір був не тільки порадником, а й натхненником майбутнього поета. Я уявляю Федора Трохимовича доброю, навдивовижу освіченою, мудрою людиною.
Мати: Мій батько самотужки вивчив грамоту, багато читав. Його увагу привертав навіть шкільний підручник із географії чи історії. Ось чому сусідські діти (та й Всиль із ними) тихцем сміялися: «Дід Щербань готується екзаменів…» Був він такий начитаний, що до нього приходив поважний суддя із сусіднього села Тарандинці, щоб погомоніти про се про те. Я пам’ятаю, що якось вони сперечалися про історію утворення Прусії.. А малому Васі, умостившись па печі, дід розповідав нашу давню-прадавню історію.
Поет: Як не згадати тут одного з перших віршів Симоненка «З дитинства»: