Терень Масенко:
— Дорогі товариші, один з наймолодших промовців правильно розгорнув нашу розмову. Ми не можем не порушувати загальні питання розвитку нашої національної поезії. Вінграновський, Симоненко народилися на нашому літературному грунті. Товариш Коротич правильно підняв питання про правду життя і правду мистецтва. А де ж та правда? У мистецтві зажди було дві правди: одна формалістична, друга реалістична. Були всякі «ізми» безконечні. Я звернув на це увагу ось чому. Я нікому не хочу навішувати ярликів. Я тільки дуже коротко зупинюся на цьому питанні. Два-три роки тому «Літературна Україна» вперше за тридцять років почала подавати поетів крупним планом, і це було надзвичайно приємно. Друкувалися молоді поети тт. Вінграновський, Коротим, Драч. Чи були вони галасливі? На мій погляд, більш галасливими виявилися критики, які виступили проти поезії молодих. І про кого б з них мова не йшла, повторювалось одне і те ж про всіх цих товаришів. Я поділяю думку Максима Рильського, який виступив у «Вечірньому Києві» і сказав своє слово про чотирьох молодих поетів. А почалося це з виступу не зовсім вдалого, Малишка, з якого, власне, і почалась оця обойма. Це відчувалось і в трактовці поезії молодих, не було вже навіть Дмитра Павличка, який відійшов в у бік, і залишилось чотири молодих поети, з яких нібито і почалась українська поезія. Щодо пунктуації, то треба вивчати словники, правопис — і не потрібні нам ці фокуси.
Я люблю всією душею молодих товаришів, але не будемо виділяти їх як якесь незвичайне явище в літературі, хоча кожний з них має щось своє, свіже, і приємно, що до нас влилося таке бадьоре поповнення. Приємно, що у нас багато нових імен, кожне з яких талановите, свіже і чимось особливе.
Що мені не подобаєтсья у їхній творчості? Це велика кніжність, особливо у Вінграновського і Драча. Хотілося б почути якусь зарисовочку сільського життя, не треба одягати на себе тогу оракула. Візьміть те, що вам ближче, і донесіть його таким же близьким до народу.
Я б хотів закінчити закликом, що найкращою є поезія, яка іде в реалістичному плані, і саме так ми повинні писати. До речі, «Увага, поговоримо про найголовніше», це друкує «Літературна Україна», де в передовій статті зазначено: (зачитує). Що ж це таке?! Це ж і є формалізм. А це пише Михайло Чабанівський. І тут Чабанівський наближається також до думки, що саме з цієї четвірки й почалась українська поезія.
Тут говорили про злість Вінграновського, але злість буває різна, вона не повинна бути егоїстичною, треба, щоб вона була товариською, людяною. І коли мій хлопчик дев’яти років одвернувся, змахуючи сльозу, коли слухав по радіо «Наймичку», то я подумав, що такі твори будуть хвилювати і його онуків, і ми повинні прагнути до того, щоб навчитись писати такі зворушливі портрети простих людей. А якщо не хочете перечитувати Шевченка, то почитайте переклади Василя Мисика і Миколи Лукаша. Я прочитаю вам «Джон Андерсон» у чудовому перекладі Мисика. (Зачитує). Хай ідуть наші молоді поети до людей, не протиставляючи себе старшому поколінню, товаришам, які хочуть їм допомогти. Я вважаю, що товариші зрозуміють це.
Любов Забашта:
— Товариші, ось коли ми зараз тут зібралися і послухали твори двох чудових поетів, то у мене виникла думка, що ці збори, це обговорення є продовженням тієї розмови, яка почалась на Ленінських горах, де був присутній Микита Сергійович Хрущов. І тут так само: коли почалась розмова про творчість молодих поетів, коли мова йшла про те, щоб боротися проти модернізму, то виявляється, що деякі товариші навіть не уявляють собі, а що ж таке модернізм. По-перше, модернізм — це нове, а якщо це нове — то повинно бути хороше. Щодо модернізму в літературі — це зовсім інше поняття, і в цьому треба глибоко розібратись. Можливо, саме це і призвело до того, що дехто намагався підводити творчість молодих поетів. Уважно прочитаємо збірку Миколи Віграновського, я не кажу вже про збірку Василя Симоненка або твори Івана Драча, то було б неправильно вимагати аби їхні твори були цілком досконалі, бо вони ще не набули необхідної майстерності. Але називати їх поезію модерністською — це було б неправильно. Коли ми звертаємось до творчості молодих поетів, бачимо, що їхні твори йдуть у руслі того, що саме нам треба висвітлювати, що повинно турбувати нас у цьому житті. Новаторство нашої молоді і полягає в тому, що їх прагнення збігаються з кращими прагненнями народу. Володимир Маяковський вважався новатором, хоч сам себе він називав декадентом, футуристом. І Максим Горький казав йому: який же ви футурист, коли пишете саме про те, що найбільше сьогодні турбує наш народ. І в полеміці про молодих ми прийшли до висновку: вони є новаторами саме тому, що пишуть про те, що турбує зараз кожного з нас.
Євгеній Євтушенко помилявся: говорячи про модернізм, він не мав правильного уявлення про це. Може, і я помилюсь, але скажу з цього приводу, що мене вчили так мій батько, мій дід, і я говорю і пишу тільки те, що думаю. І якщо ви говорили, я маю на увазі всіх товаришів, саме те, про що кожний з вас думає, то не було б тієї трагедії, яка трапилася з віршем Володимира Сосюри «Любіть Україну».
З місця: «Тоді була б гірша трагедія…»
Я не хочу критикувати секретаря нашої партійної організації, але мені здається, що неправильна була заява, тим паче сказана таким тоном: «Прийшов якийсь Вінграновський, і хто дав йому право так виступати…» Це неправильна постановка питання.
Це молоді товариші, які вийшли з народу, виросли на нашій землі, і вони все роблять для того, щоб зробити гордою, незалежною, щасливою, всіляко оспівують її. Всі «ізми» страшні саме тим, що вони по своїй природі космополітичні. Саме ці риси характерні і для творчості Андрія Вознесенського, Роберта Рождественського і ранніх віршів Євгенія Євтушенка. Але навіть якщо окремі вірші їхні невдалі, то в цілому поезія цих товаришів, безперечно, позитивна. Де б не з’явився такий поет, як Микола Вінграновський, ним гордилися б. І ми повинні ним гордитись. (Оплески). Говорять, що він, як і інші молоді товариші, зазнається, хоча я ніколи не відчувала цього при зустрічах з ним. Але сьогодні, коли Віталій Коротич сказав, що молоді вже увійшли у фарватер поезії Андрія Малишка, Павла Тичини та інших визнаних поетів України, я відчула в цьому нескромність, мені було навіть ніяково. Зовсім інша справа, якби сказав це хтось інший, а молодим про себе так казати не слід.
Микола Сом:
— Я зацікавився словом «абстракціонізм», почав розбиратися в суті цього, почав читати молодих поетів, і тут, на жаль, нічого не знайшов… (Пожвавлення в залі). Почав читати старших товаришів, а в їхніх творах знайшов цього дуже багато. Це, по-перше, нові твори Любомира Дмитерка, Олекси Ющенка й інших, тобто я знайшов у їхніх творах дуже багато саме того, з чим слід нам рішуче боротися. Може, я неправильно зрозумів їхні твори?
Максим Рильський:
— Неправильно.
Микола Сом:
— Коли Микола Шеремет виступив і намагався закинути нам абстракціонізм, я написав головуючому Юрію Збанацькому записку: хто, крім абстраціоніста Шеремета, буде виступати? Я зрозумів його виступ саме так. Кожному дано по-своєму розуміти. Ми ж, товариші, не рідко один одному дулі даємо, один одного ображаємо: ти пишеш під Вінграновського — примітив, ти пишеш під Шеремета — примітив! З’явився дуже інтересний поет Вінграновський — і почали писати про нього. Це страшенні лінивці, вони пишуть те, що писалося вже не раз, нічого свого не додаючи. Якщо хтось напише, як Максим Рильський про молодих, то це вважається найвищим оригіналом.
Тут Віталій Коротич говорив про простоту. Це повторення його попередніх виступів. Коротич часто не погоджується у своїх думках з рядом положень. Але ж, товариші, якщо говорити про щирість, правдивість, давайте ж і самі правдиво писати. Не пишуть правди наші поети. Я бував на селах, там злидота злидотою, люди майже нічого не одержують на трудодні. То де ж ця правда в поезії? Нема її й у Вінграновського. Люблю найбільше Симоненка, я дуже поважаю його — і саме тому, що у нього є «Піч». Це жахлива правда, якої немає більше в нашій поезії. Князьків розвелося багато, а правди мало ще. Твори Симоненка — це історія мого життя, це життя українського народу. Симоненко — це справді національний поет. Ленін сказав, що не може бути справжнім інтернаціоналістом той, хто не любить свій народ. Любити народ — значить, писати про нього тільки правду. Василь Бондар за цю правду був тяжко покараний, у нього був зрив, а зараз виходить пречудова його книжка. Давайте не радіти зривам товаришів, треба допомагати людям, а не радіти з їхніх помилок.