Треба звернути увагу ще на один момент. У Симоненка в творчості є те, чого немає в інших поетів: трішки лукавинки, смішинки, якогось чудового, тонкого національного гумору. Я дуже люблю Роберта Бернса, якби він був живий, він дуже вдячний був би Симоненку за його прекрасні епітафії (зачитує). Це ж геніально, товариші. (Оплески). Він у душі своїй — ще й великий гуморист, хоч у творах його ще багато риторики, романтики. Якщо він і в цьому напрямку буде розвивати свій талант, то напише таку гумореску, яка заткне за пояс нашого дорогоцінного Степана Олійника, який взагалі нічого не пише, про якого правильно сказав Юрій Збанацький, що він дрімає, а якщо навіть і пише, то нічого ціного в його творчості немає, якщо не говорити про коверкання расєйсько-українських слів. І дуже добре, Максиме Тадейовичу, ви зробили, що посварилися з Паустовським. Це дорога для нас сварка. Якщо беруть для гумору українську мову, то беруть чомусь базарну мову. Ми категорично не хочемо цього. (Оплески).
Любов Василівно, ви з учителькою в дискусії трішки різкувато поступили. Учитель нині — це найнещасніша людина, якщо правду говорити. (Шум в залі).
З місця: «Ти, Миколо, не правий, вони тебе вчили»!
Микола Сом:
— Я не хочу образити їх, хочу, щоб товариші мене правильно зрозуміли. Хіба ж ви не знаєте, як у школі сприймають твори Павла Тичини? Я коли приїжджаю у своє село, буваю в школі, то мені завжди в учительській задають одне і теж питання: «Скільки Тичина одержує від держави?..»
Максим Рильський:
— Товариші,на цьому будемо закінчувати.
Можливо, наше обговорення мало б бути більш організованим, але мені здається, що саме таке обговорення свідчить про велику любов до нашої літератури. Я вважаю, що такі зустрічі треба влаштовувати і надалі. Але, дорогі товариші, нам усіляко треба уникати особистих нападів і образливих слів, особливо тоді, коли вони зовсім не до діла, не на користь йому. Я маю на увазі нечемність Миколи Сома до шанованого нашого Степана Івановича Олійника. Навіть у запалі не слід цього дозволяти собі. Щодо закиду Сома на адресу Віталія Коротича, я вважаю це безпідставним обвинуваченням. Це не по товариському. А слід сказати, що саме почуття товариства, почуття любові до нашої літератури привело нас усіх до цього залу, порушувати це святе наше почуття не слід.
Дозвольте побажати всім вам глибоко відчути це прекрасне почуття товариства, воно допоможе нашій загальній і улюбленій справі. (Оплески).
На цьому ми закінчимо сьогодні нашу розмову.
НИЗЬКИЙ УКЛІН З ЧЕРКАС
(Листи від Матері поета)
Низький уклін з Черкас!
Добрий день і доброго здоров’я, Сомику!
Листа твого одержала, щиро дякую… Але того, що ти просив (я просив пояснити появу окремих Василевих віршів. — М. С.), я пока не можу написати, бо я в теперішньму житті не розуміюсь. А в політиці розбираюсь, як ведмідь в Біблії. Все таки мені вже 70 годочків. Я суджу про все по-своєму. Я так собі думаю: поети теж, як модники, пишуть те, що бачать. Наприклад, Симоненко Вася написав про Жорна. Бо він їх крутив, мати його крутила, сусіди крутили і майже вся Україна крутила. Це було таке життя.
Руданський написав про бабу, яка ставила усім святим свічку та ще й чорту… Він писав, що треба всюди, добрі люди, приятеля мати.
Некрасов написав дуже хороший вірш «Залізниця» (правильно «Железная дорога». — М. С.), але він про Україну не написав ні слова, за це йому ніхто не докоряє.
А Василь Андрійович Симоненко любив Україну. А я причому тут?..
Сомику, дуже тебе прошу: як одержиш оцього листа, порви його, бо я через свою старість-глупість можу написати хтозна що.
З повагою Г. Щербань-Симоненко
Без дати
Добрий день, Миколо Данилович Сом!
Вітаю всіх Сомів і Соменят!
Миколо, що мені робити?
Оце прийшла на цвинтар, а там Васину могилу міряє ступнями якесь громило. Каже, що з обкому. «Що це ви робите?» — питаю. А воно відказує: «Як його звідціля уберуть, то я покладу тут свою матір. Або й сам ляжу…»
Не дають йому сердешному й поспати…
Г. Ф. С-Ш
10-5-1975 р.
Здрастуй, Миколо, твоя дружина
і донечка Оксанка!
Напишу перше, що Олесика (внука Ганни Федорівни — М. С.) забрали в армію 16-5-1976 р. Я одержала від нього листа, служить він у вас у Києві. Звичайно, після дому нелегко привикати. Але служба є служба, треба своє відбути.
Миколо, в тебе ще нема свого сина. Чи не міг би ти провідати хоч мого внука, а сина твого однокашника В. А. Симоненка Олеся Васильовича? І написав би мені все подробно. Мені теж хочеться провідати свого внука.
Вибачай за турботу.
Г. Ф. Щербань-Симоненко
Його адр. м. Київ-49
в/ч 11038 «А». Симоненко О. В.
25-5-1976 р.
Низький уклін з Черкас
усім Сомам і Соменятам!
Помаленьку тружуся і слухаю пісню Миколи Сома 25-4-1977 р.
Трохи про себе. В мене нема нічого нового в житті. Бо ми, пенсіонери, йдемо вже з базару. Живемо буденними днями. Так, як навесні капа зі стріхи вода, так капають униз наші дні. Старість та одиночество — це не розкіш в житті.
Миколо і ти, Ніно, бережіть свою сім’ю… Ви мене вибачте. Можливо, свою думку я виказую не всю.
Погода в нас однакова. Більше дощику, ніж сонця. Перед моїм вікном дуже гарно розцвіла абрикоса. Любуюсь.
З пошаною до вас
Г. Ф. Щербань
25-4-1977 р.
Добрий день, милий Сомику!
Ти мені написав про Васину книжечку, що незабаром вийде. Оп’ять нічого не чути. Чи ще не вийшла? Коли вийде? Пиши правду, яка є. А як будеш в УЗАПІ (Управління захисту авторських прав. — М. С.), щоб ти довідався, як вийде книжка, чи нам положено хоч трохи копійок. Будь-ласка, якщо тобі не трудно.
Я живу по-старому. Новини у нас такі: 26-5-1979 р. Олесь розписується зі своєю Ніною. Не знаю, чого так приспічило. Казав, що ще не буде женитися.
Вибачай, що не запрошую на свадьбу, я цим не відаю, сама думаю, що може і я не попаду…
Низький, пренизький уклін твоїм дівчатам — Ніні та Оксанці.
Ваша бабуся Ганнуся, Щ. Г. Ф.
Травень 1979 р.
Добрий день, Миколо Сом та твої дівчата
чорноброві Ніна і Оксанка!
Вибачай, Миколо, що я тебе турбую своїми незгодами. Ти знаєш, яка я одинока, нікому пожалітися. Тому і пишу тобі.
Моє материнське серце болить за Васю, свого сина, тему й невмовчу щось сказати. Вася не зносив хорошої одежини не з’їв смачного куска хліба, не поїздив по світу подивитись, як люди живуть. Він купував книги. Працював день і ніч, писав у кухні. Писав про те, що мав у голові. А тепер, як не Мишко, так Петько живе його трудом. Я, звичайно, не хвалю Олеся, він повинен був забрати батькову бібліотеку. Має свою окрему квартиру. Він свою матір поважає, яка вона не є, але ж мати. По-правді сказати, вона Васину машинку пишущу протранжирила. І книги теж…
А Н..? (Не називаю прізвища черкаського поета з етичних міркувань… — М. С.) Чого йому треба від нас? Я б йому порадила написати щось хороше для людей, чим займатися чепухою. Я щось відчуваю, але не звертаю уваги. З мертвим боротися — треба самому вмерти. 1