Мати: У наших маленьких Біївцях кожна латка землі — це якась дивовижна історія… Якось моя сестра розповідала мені, буцімто на горі Лисак с таке місце, де ніколи улітку не вигоряє трава. Мовляв, тамечки шведи закопали колись золотого коня. Це, звичайно, легенда. Бо я думаю так: якби шведи закопали там золотого коня, то вже б давно знайшлися люди, які б його викопали. Хіба не так?
Поет: Перетакувать не буду… Тільки ж добре, що у великому світі і в маленьких Біївцях існують красиві легенди. Вони збуджують поетичну уяву, вони не дають нам навічно заснути… До речі, уся гора Лисак, немов зеленою шовковою травою, усіяна старими і новими легендами. А височить вона, як ви знаєте, в центрі села — над садами і полями, над удайськими заплавами. Та куди б ти не їхав, куди б не йшов — звідусюди її побачиш. Мені здається, що гора Лисак звертається до всіх живущих людей відомим віршем Симоненка:
Мати: А пам’ятаєш, що там написано на старому дубовому хресті? Там написано: «Прохожий, не топчи мій прах, бо я вже дома, а ти іще в гостях».
Поет: Слова занадто поетичні, але у вірші «Найогиднищі очі порожні» Симоненко сказав краще і розумніше:
…А життя Василеве із самого малечку не завжди було радісним… Досі ми жодним словом не згадали Василевого батька… Пробачте мені за це болюче питаннями…
Мати: То не батько, а вітер, прилетів — і полетів, а нам із малим Васею завдав багато болю і клопоту. Чи не тому в одному із віршів Вася писав:
Поет: Гіркі слова… Ваша небога Люба — не та, що в Черкасах, а та, що в Біївцях, — розповідала мені, що багато років, коли Вася став Василем Симоненком, до нього в Черкаси заявився батько. Василь прийняв-привітав його, щедро пригостив, великодушно запросив переночувати, а вранці нібито сказав: «А тепер, батьку, будьте здорові. Ви пізно прийшли до мене. Я в дитинстві виглядав вас кожної днини…» Чи правда це?
Мати: Як би там не було, а Вася виростав напівсиротою. Це знають усі в Біївцях.
Поет: Мені неважко уявити Василеве дитинство, бо воно було схожим на моє: війна… голод і холод… щоденний страх під хрестатим, розстріляним небом… окопчик під хатою… нужденна школа… чорнило з бузини і нестача папіру та книжок… довгождана Перемога і сльози матерів та дітей… Хіба цього мало на одну маленьку дитячу душу? І якщо перші дитячі враження пов’язані з війною і великим горем, то людина (а тим більше — поет) все життя мучитися у своїх думках, спогадах і навіть у снах. Мені, наприклад, і зараз часто сниться війна. Адже я знаю війну з першої хвилини — з того раннього ранку сорок першого року, коли чорна смерть полетіла на моє прикиївське село, на мою дитячу голову. Про ті страждання потім писали сльозою майже всі ровесники Симоненка: Ліна Костенко, Дмитро Онкович, Борис Олійник, Петро Засенко, Іван Драч та інші поети. Я теж писав.
Мати: Я уважно читала твою книжку «Хроніка воєнного дитинства»… Нелегка вам випала планида…
Поет: Мудрі люди колись казали, що страждання очищає людську душу. Якщо це так, то в нас, дітей війни, найчистіші душі. Але страждання бувають різні. Навіть страждають сучасні міщани-обивателі, яким не вистачає ще кілька тисяч на нову машину або ж на розкішну дачу. Наше ж дитяче страждання було мукою та болем усього народу. І це нас гуртувало і кликало до майбутньої радості. Але горе ніколи не забувається. Ось чому ми пишемо вірші, пісні і поеми про пережите страхіття і страждання. Звичайно, про війну написано чимало прекрасних і хвилюючих творів. Та вірш Симоненка «Жорна» — один із найкращих, найсильніших у цьому ряду. Він дуже переконливий, бо правдивий до найдрібнішої деталі:
Мати:
І цілком природний висновок, де бачимо пряму причетність автора до важливого явища:
Мати: Коли я уперше прочитала цей вірш, то дуже розхвилювалася і заплакала, бо там усе — правда. Ми з Васею не раз ходили до сусідів, у кого були жорна, щоб змолоти хоч трохи борошна на якісь клецики або деруни. У наших сусідів були звичайні жорна, але такі важкі, що в мене аж руки терпли від натуги. Що вже говорити про дитячі руки… А Вася часто допомагав мені крутити жорна.
Поет: У нас теж були жорна. Тільки не ручні, а ножні — з великими, преважкими каменищами. І хоч припнули ми їх у сінях, та вони так шалено двиготіли, що хата ходила ходором. На початку п’ятдесятих років (за наших студентських днів) ті проклятущі і благословенні жорна ще стояли у наших сінях, яко музейний експонат. Отож Вася, гостюючи у моїх сестер, довго розглядав ту хитру споруду, а потім жартома попросив мене «Знаєш що? Зроби мені приємний подарунок на згадку про твоє красиве і гостинне село. Звичайно, я їх — ці важенні жорна — забирати із собою в гуртожиток не буду. Нехай стоять собі. Аби тільки я знав, що вони мої…» Певна річ, я з радістю (символічно) подарував ті жорна Василеві. Принагідно скажу, що тоді, у веселі студентськи дні, ми дарували один одному несусвітні, аж занадто фантастичні дарунки. Так одного незабутнього щедрого вечора він подарував мені Багамські острови, а я йому — Аляску і Бердичів.
Мати: Це ви так жартували?
Поет: Отак жартували… Гралися і сміялися інколи, як малі діти. А Василь поміж нами, студентами, був неперевершеним жартуном-дотепником. Та насамперед він був серйозною натурою, людиною діла і слова. На відміну від мене та інших наших однокурсників, він багато читав і знав. Учився старанно і завзято. Не любив гуляк і ледацюг, пройдисвітів і дурників. У ті роки він писав:
Мати: У школі Вася теж вчився тільки на «відмінно». Десятирічку закінчив із золотою медаллю. А вчитися було йому ой нелегко!.. П’ять класів він закінчив у Біївцях, а решту — в сусідніх селах Єнківцях і Тарандинцях. А до Тарандинців, як ти знаєш, дев’ять кілометрів лише в один кінець…
Поет: Про це він теж писав у новелі «Дума про діда: «…я ходив тоді в восьмий клас. Дев’ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало».
Мати: Важка дорога… Весною чи восени — то ще нічого, а взимку — суща біда. Повоєнні ж зими були люті і сніжні. А пальто у Васі пошарпане, а чоботи — діряві. Тільки ніколи, ні разу він не запізнився на урок. Було, питаю його: «Важко тобі, Васю?..» А він весело відказує: «Та чого там важко? Доки дійду до школи, то всі уроки повторю, а як назад вертаюся, то всі пісні переспіваю». А співати любив ось цю: