Поет: Так стверджує і баба Оришка… Взагалі, зустрічі з вашими земляками, їх добрі і теплі згадки про свого поета-земляка завжди хвилюють мене. Адже це не якась безлика і безмовна юрба, а це той живий і дуже конкретний народ, до якого звертав своє слово Василь Симоненко:
Мати: Ти якось говорив, що обійшов усе моє село. Цікаво знати, що тобі розповідали і що ти там записав…
Поет: Серед багатьох цікавих розповідей про свого незабутнього земляка у мене зберігається учнівський зошит із теплою згадкою Василевої учительки Уляни Миколаївни Демченко. Вона пише: «Василь Симоненко учився в Тарандинцівській середній школі, коли я тільки прийшла працювати учителем математики п’ятих-сьомих класів. Тоді ж мені довелося із середини навчального року вести уроки креслення в старших класах… Я добре готувалася до уроків, але в своїх силах була невпевнена. І коли я заходила до класу, то найбільшу увагу звертала на парту, за якою сидів Василь, бо вже знала, що він розумний хлопчина і може помітити непідготовленість учителя при поясненні нового матеріалу. Василь же якось спідлоба поглядав на мене і поволі, але красиво креслив. Як пізніше я дізналася, він одночасно креслив і читав з-під парти художню літературу. А поглядав на мене, аби я не спіймала його на гарячому… Пізніше він сказав мені, що складне креслення після моїх пояснень він може вдома виконати по пам’яті. А я подумала: як добре, що ти зрозумів мене, але якби ти знав скільки я готувалася, щоб мені й учням був зрозумілий той предмет, з яким я вперше зустрілася…
А якось зарядила хуртовина. В такі дні наша школа затихала, бо підвозу ж тоді не було… І раптом на шкільному порозі з’явилась снігова баба. Це із усіх чужосельців прийшов до школи тільки один Василь.
На уроках він був серйозний — аж занадто. Ніколи не сміявся, не ганяв, як гицель, по шкільному подвір’ю. У класі Вася виділявся серед учнів, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень… Часто він писав вірші до шкільної і класної газети».
Мати: Чим більше я старію, тим більше Вася бачиться мені малим хлопчиком — у коротеньких штанцях на дві підтяжки, що я йому пошила до якогось празника. Іще змалку він був охочим на всякі вигадки, завжди щось таке удавав собі та вигадував. От, наприклад як він танцював навколо букви «О», коли іще до школ не ходив: буква «С» — недописане «О», «Ю» — притулене «О», «Д» з ногами «О», «Ф» — перетулене «О»…
А інколи я зі страху прокидаюся глупої ночі, бо мені сниться, що Вася тоне в Удаї. Це насправжки було після сьомого класу, коли він, прив’язавши весло до спини, намагався перепливти на тамтешній берег Удаю, де його чекали хлопці з човном… А ще мені сниться наша старенька сільська хата, де тепер музей…
Поет: Напевне, ви знаєте, що опісля вашого від’їзду із села у тій хаті поспішили розвалити піч і хтось розбив шибки вікон. Тепер такої наруги немає. У хаті-музеї знову з’явилася піч. І не якась бутафорна, а така, що можна будь-коли затопити. А біля печі стоять рогачі, кочерги і ніби ждуть свою господиню.
Мати:
У верші «Піч» — важка доля сільської жінки… І моя власна доля… І тривожна душа Василева:
Поет: Стараннями усіх біївчан у хаті Симоненка з’явилася стара козацька скриня, ковганка, рубель, стадій і вишивані рушники давніх сільських майстрінь. Одне слово, тут зібрано все те, чого торкався невтомними руками і допитливим розумом юний Вася Симоненко. Ось тільки славнозвісні і горезвісні жорна ніяк іще не вдалось знайти… Але в музеї поета мусять бути насамперед його особисті речі та книжки…
Мати: Пробач, що переб’ю тебе… Раніше я мовчала, тепер скажу: Василевих особистих речей та книжок із його домашньої бібліотеки залишилося обмаль. Я не змогла угледіти, як їх розбазарили, позичили і просто украли. Колись я подарувала вишиту Василеву сорочку Черкаському краєзнавчому музею. Тепер її нема. А замість неї вісить на стіні чиясь потерта плисова сорочка, Таких мій син ніколи не носив…
Поет: Боляче і прикро чути мені про людські загребущі руки. Але ж є інші руки — чисті і чесні. І пора вже зібрати та впорядкувати спогади земляків, родичів, однокласників та однокурсників, письменників та журналістів — усіх тих, хто мав щастя знати Симоненка. Я гадаю, що в недалекому майбутньому так воно й буде, якщо залучити до цієї важливої справи вчителів та учнів із Біївської школи. А як то було б чудово, якби кожна родина в Біївцях записала свої спогади про славетного поета-земляка. І не тільки про нього, а й про близьких і далеких родичів його, про тих односельців, що сталі образами і прообразами його художніх творів. От, скажімо, якби хтось написав документальний портрет бабусі Онисі… Ви пам’ятаєте її?
Мати: Аякже! Була вона маленька і худенька. Майже непомітна. А в неї три сини полягли на фронті. Це знали старі й малі односельці. Василь написав про неї як про матір-героїню:
Я давно знаю цей вірш напам’ять. Він близький мені. А вірша про себе знала і баба Онися. Біївчани розказують, як сільські школярики прибігли до неї із тою газетою, де були Василеві вірші і його портрет. Як почу стара Онися вірша про себе, то заплакала-заридала над газетою, а потім поцілувала Василів портрет і тихенько сказала: «Спасибі тобі, Васю, що уважив стару Онисю. Вона дожила до глибокої старості, а коли померла (це було у тисяча дев’ятсот шістдесят другому році), то її усією сільською громадою поховали на горі Лисак…
Поет: А коли ви уперше почули, що Василь пише вірші?
Мати: Вася ділився зі мною усіма своїми радощами і печалями. А от вірші попервах приховував навіть від матері. Уперше я почула його вірш про вчителів на вечері зустрічі з випускниками нашої школи. Той вірш так сподобався усім, що Васю попросили прочитати ще раз. Я раділа разом з усіма і плескала в долоні.
Поет: А от в університеті серед наших однокурсників Василь неохоче показував свої вірші. Приблизно до третього курсу мало хто знав про те, що Симоненко пише прекрасні поезії.