Поет: До Москви проїхав зайцем — туди і назад. Мені сказати чесно, повезло… А в Москві, щоб потрапити до Колонного залу Будинку спілок, я затесався у ряди китайської похоронної делегації… І коли я повернувся до Києва, то першим біля гуртожитку зустрів мене Вася Симоненко. Він ніби чекав мене. Спершу пригостив смачною пампушкою, а потім почав мучити сакраментальними запитаннями. Його цікавили геть усі подробиці моєї авантюрної подорожі. Через багато років такими ж подробицями зацікавився іще один чоловік — Павло Загребельний. Відомий романіст нещодавно використав мою розповідь про похорони Сталіна у своєму гостросюжетному творі «Південний комфорт».
Мати: Василь теж згадав про Сталіна. Тільки не у верші, а в тому щоденнику, що так налякав багатьох недорік. Ось він, цей запис:
Діти часом несвідомо говорять видатні речі. Пригадую: рік тому з Олесем гуляли біля Казбецького ринку. Уздрівши пам’ятник деспота, він запитав мене:
— Тату, хто це?
— Сталін.
Одну мить він дивиться на нього і ніби між іншим запитує:
— А чого він туди виліз?
Справді, Сталін не зійшов на п’єдестал, не люди поставили його, а він сам виліз — через віроломство, підлість, виліз криваво і зухвало, я і всі кати. Тепер цей тигр, що живився чоловічиною, здох би від люті, коли б дізнався, якого знахідкою для збирачів металолому стали його бездарні, лубкові пам’ятники…
Поет: Які гострі і точні слова! Додаймо до них викривальну «Казку про Дурила» і гнівний вірш «Де зараз ви, кати мого народу», — і ми відчуємо великий біль поета і громадянина за долю свого народу. Та ще раніш був написаний пекучий вірш «Я», де юний Симоненко на повний голос говорить про свою і людську гідність, що почала воскресати опісля смерті Сталіна. Цей вірш — нищівна відповідь тим сталіністам, які і сьогодні хапаються за втрачену владу:
Мати: Вася дуже гордився тим, що навчається у Шевченковому університеті. Я навіть не уявляю, де б він іще стільки розуму взяв…
Поет: За ту науку, за ту відчайдушну наснагу, за вірну дружбу і юну любов низький уклін нашій рідній альма-матері! Хай вічно червоніють стіни нашого КДУ — але не за нас! не за нас! Такі вихованці його, як Василь Симоненко чи Віктор Близнець, ніколи і ніде не осоромили ні рідного університету, ні рідної матері, ні рідного народу… І був би я нещирим і невдячним, якби не згадав наших добрих і мудрих наставників, старших товаришів і друзів, серед яких — неперевершений оптиміст і веселун Арсен Олексійович Іщук, професор Київського і Загребського університетів, тонкий знавець української мови і стилістики Алла Петрівна Коваль, викладач французької мови, боєць і син іспанського народу товариш Алонсо, незамінимий керівник наших дипломних робіт, полтавський грузин Кость Партенович Кукалашвілі, король журналістики і наш улюблений декан Матвій Михайлович Шестопал. Це той Шестопал, якого опісля виключили з партії і вигнали з університету за правдиве й чесне слово, за хоробру вдачу…
Мати: А той гуртожиток на старій Солом’янці ти часто згадуєш?
Поет: Та як же його забути? То ж неповторність наша. Ми ж училися там гуртом жити, що означало: рано вставати, робити зарядку, варити суп, іти на лекції або в читальню, займатися спортом, ходити на побачення, писати вірші і співати пісень. У тому гуртожитку по вулиці Шостій-Новій (тепер — Освіти) я ще й досі бачу себе у матроській тільняшці і широкому кльоші, а Васю Симона — у спортивній кофтині.
Мати: А чому мого Васю називали Симоном?
Поет: Саме так називали одного літературного генія, який Васі подобався. Це стверджує Юрій Ячейкін. Я ж гадаю що Симоненка називали Симоном тому, що він був спокійним і врівноваженим, неговірким і мудрим, як старий дід. Відтак скоротили прізвище — і вийшов Симон… Кожний із нас, хто жив у гуртожитку на старій Солом’янці, обов’язково мав свою студентську кличку! Мене, наприклад, усі університетчики називали дужо просто: Сомиком. Так мене й досі називає моя дружина і давні друзі-товариші. Бо який же я Сом, коли у мене вусів нема та ще й донині не нагуляв риб’ячого жиру?.. А одного нашого факультетчика Вася досить вдало охрестив «конячою головою». Це тому, що той чоловічок перед кожним стрічним (особливо перед начальством) покірно і запопадливо хитав головою. Він і тепер хитає-перехитує і, не маючи власних думок, старанно пережовує чужі цитати.»
Мати: Я теж знаю одного такого заблудшого. Мені аж не віриться, що він із вами вчився, — такий він боязкий і затурканий.
Поет: Я здогадуюсь, про кого ви говорите. То нездара, графоман. В одному із листів до мене Василь назива його незаконним правнуком Богдана Хмельницького… А от нашого товариша, вельми безпосереднього Василя Діденка (автора пречудесної пісні «На долині туман») Симоненко нарік вождем радянських немовлят. Так писав мені із Черкас: «Привіт Діденку — вождю радянських немовлят».
Мати: А Діденко не образився?
Поет: Ні. Того листа я йому показував. Васько (ми ще й так називали його) працював тоді у новоствореному журналі «Малятко»… Як видно, без дотепу, без гумору ваш Вася не міг існувати. І в цьому виявився його великий природний хист, його уміння знайти серед багатьох людей потрібний характер, літературний типаж: для своєї іскрометної насмішки-пересмішки, для дружньої іронії чи гнівного сарказму. Влучне слово завжди ворушилося у Симоненка або ж на кінчику пера, або на кінчику язика.
Мати: Так було ще в школі, де Вася придумува смішні куплети про наших односельців.
Поет: Ті коротенькі сільські історії писалися на вашій геніальній печі. Мені розповідав про це Василів троюрідний брат і товариш його дитячих літ Олесь Щербань — нині капітан третього рангу. Я записав від нього веселі пригоди діда Захарка, гумористичні рядки про забіяку Чен-Ченя та про його агресивних дочок:
Іще в школі в молодших класах відчувалось гостре слово автора майбутніх сатиричних віршів, де я уловлюю богатьох конкретних людей, яких знав поет.
Мати: За ті гострі вірші Василю частенько перепадало. І не тільки від своїх землячків…
Поет: Пересмішникам завжди перепадало. Кому ж подобається, щоб його критикували, щоб над ним насміхалися? Та найстрашніше буває тоді, коли окремі люди упізнають себе у гнівному сатиричному посланні. Для прикладу скажу, що колишній голова колгоспу з мого рідного села (він уже давно не голова!) упізнав себе у моєму сатиричному вірші «Іди на суд», який був надрукований у першій моїй збірці «Йду на побачення». Так ви знаєте, що він зробив? Викрав мою книжку із сільськиї библіотеки і спалив її, а потім написав на мене кільканадцать доносів у ЦК. Он як бувало!..
Мати: Я знаю, що ви з Василем багато смішного писали одне на одного.