Поет: Таке було. Тільки Симоненко ніколи не ображався, не гнівався на мене, коли я писав про його неймовірні пригоди на Місяці у нашому гуртожитському рукописному журналі «Утюг». Навпаки, він сам із себе голосно сміявся та всіляко заохочував мене до гострозубого сміху. А на мої жарти відповідав власними неперевершеними дотепами. Одного разу, коли я прочитав йому ліричного вірша про хлопчика, схожого очима на свого батька, Василь експромтом вигукнув ось таку пародію:
Мати: Я всяким бачила свого Василя: веселим і печальним, задумливим і тривожним, добрим і сердитим. Але більше всього — добрим. Добрим і щедрим.
Поет: Тільки він не був сяким-таким безпринципним добрячком, готовим усіх приголубити. У нього, як і в кожного справжнього поета, було багато ворогів: демагоги, шовіністи, чинуші, брехуни, злодії, підлабузники, хабарники, наклепники, заздрісники, п’яниці… Усі вони потрапили під нищівний вогонь його сатири. Та найбільший ворог Симоненка — людська байдужість. Якось на Хрещатику, показуючи на одного сіренького чоловіка, він сказав мені: «Дивись: у нього очі, як невимиті, жирні блюдця. Отакі байдужі…»
Мати: Він мріяв, щоб холодну байдужість навік захоронити. Так і вірша назвав — «Веселий похорон»:
Поет: Висока совість… Кмітливий розум… Дивовижна працелюбність… Товариська подільчивість… Для мене це не загальні слова, бо за ними стоїть живий Василь Симоненко, якого всі любили і шанували іще в студентськи роки. Недарма ж ми обрали його головою університетської літературної студії, яка була у наші дні справжньою кузнею молодих талантів, була неабияким авторитетом у нашому вузі і поза його стінами, зокрема — у Спілці письменників України. Ось чому до нас на творчі зустрічі охоче приходили великі майстри сучасної літетератури: Павло Тичина, Остап Вишня, Максим Рильський, Андрій Малишко. Та найчастіше до нас на вогник заходив Володимир Сосюра.
Мати: Вася часто згадував Сосюру і називав його літературним батьком.
Поет: Найніжніший український лірик Володимир Михайлович Сосюра був перший, хто сердечно привітав наше ще молоде літературне товариство: Василя Симоненка, Бориса Олійника, Тамару Коломієць, Василя Діденка, Дмитра Головка і мене. Великий поет надіслав нам послання «Любій юні». А було це весною 1957 року — якраз перед Всесвітнім фестивалем молоді і студентів у Москві. Тоді наша університетська багатотиражка «За радянські кадри» вийшла не звичайною газетою, а поважною брошурою, де на першій сторінці друкувалося привітання Сосюри, а далі вірші (тільки вірші) і портрети університетських поетів. Ото радості було! Тільки не було б тієї радості, якби Василь не працював тоді у нашій студентській газеті, де вперто і послідовно пропагував творчість своїх літературних побратимів… Але я в той час не контактував із ним. Ми негадано-неждано посварилися і більше року не розмовляли. Тільки записками перемовлялися…
Мати: Яка ж це чорна кішка пробігла поміж вами?
Поет: Не чорна кішка і навіть не смугастий тигр. Між нами встали два поети — Олександр Блок і Сергій Єсенін. Ми засперечалася: хто із них більший? Я над усе любив Єсеніна, а Вася — Блока. Геніальний вірш «Незнакомка» у Симоненкових вустах часто звучав мені, неначе його власне зітхання:
Мати: А хто ж більший — Блок чи Єсенін?
Поет: Обидва великі. Я на цю тему тепер ні з ким не сперечаюся. А щоб розвіяти свою провину перед Блоком і перед Симоненком, на початку літа тисяча дев’ятсот п’ятдесят восьмого року я пряменько з Борислава (де працював тоді) на кілька днів приїхав до Черкас. Василь і ви раділи тій появі. Звичайно, перед тим я достеменя вивчив життя і творчість Блока…Ми обнялися з Василем, розцілувалися — і суперечки як не бувало. Сам тоді я вперше побував у Шевченковому краю… А ви ж коли приїхали до Василя, чи точніше запитати: переїхали до Черкас?
Мати: Наприкінці літа тисяча дев’ятсот п’ятдеся сьомого року. Вася працював на той час у редакції газети «Черкаська правда», де роком раніше проходив практику журналіста… Треба сказати, що він кликав мене до себе, тільки попервах мені тяжко було одірватися від рідної хати, від городу, від свого села. Я ж майже піввіку прожила коло землі, коло Удаю… Там, коло землі, тиша й спокій, а тут, на асфальті,— суєта і лемент. Нам, селянам, непросто міняти свої звичаї і звички. Ти ж розказував мені, що старенька мати Андрія Малишка, коли переїхала до Києва, то не раз ходила по Хрещатику босоніж… А як подумати, то як жити старій, одинокій людині?..
Поет: Василь занадто ризикував, викликаючи вас до себе. Адже у нього ще не було власної квартири. До того ж він тільки-но одружився із Люсею — кур’єром обласної друкарні…
Мати: Що й казати — важко нам жилося у чужій квартирі. Тому я й хату не зразу продала. Але годувальницю свою — швейну машинку — перевезла у першу чергу… А клопоту нам додалося тоді, коли Вася готувався стати батьком.
Поет: А я ще парубкував у редакції міської газети «Нафтовик Борислава». Ми ж опісля університету роз’їхалися по всіх куточках України. У Києві лишилися тільки кияни-однокурсники, які на всіх студентських зборах(комсомольських і профспілкових) обіцяли піти і поїхати в народ — в районні та обласні газети…
Іще на переддипломній практиці у «Черкаській правді» старанного та обдарованого Симоненка запримітили одразу і опісля запросили літпрацівником у відділ культури. І тепер я думаю, що увесь колектив Черкаської обласної газети мусить довіку пишатися тим, що на шпальтах їхнього часопису одержав бойове хрещення молодий, талановитий журналіст і дерзновенний поет Симоненко. Тут він друкував свої перші замальовки, кореспонденції, рецензії і вірші. Тут він невдовзі став комуністом. Щоправда, деякі гарячі голови (серед них є справжні патріоти України) говорять і пишуть, що Симоненко ніколи не був членом комуністичної партії. Мовляв його народне, гостре і правдиве, слово аж ніяк не в’яжеться із ідеями комуністичного руху. Але я всюди підкреслюю, що Василь Симоненко був не московським комуністом, а нашим, незалежним, самостійним, себто українським, — як Борис Олійник. Важливо знати й те, що до партії приймали із числа інтелігенції лиш найкращих пісьменників, артистів, музикантів чи художників. І чи міг безпартійний Василь працювати в партійній газеті «Черкаська правда» чи в органі ЦК «Робітничій газеті»? На тему «Чи був комуністом Василь Симоненко я нещодавно відгукнувся ось таким коротким віршом:
Мати: Я це розумію. І скажу як мати: я пишаюся що мій син лишився в пам’яті народу улюбленим поетом і назламною людиною.
Поет: Ще в Черкасах він став «душевною окрасою обласного літературного товариства» (за висловом тодішнього завідуючого відділом культури «Черкаської правди» Олексія Сріблянця)… А коли ж він писав свої вірші, казки та оповідання?