— Але це не означає, що можна допускати несправедливість, посилаючись на складність і тягар обов'язків! — мовби бажаючи нагадати про щось минуле, про давнє і про зовсім ще свіже, з притиском говорить Матвій Череда.
— Намагаємося не допускати.
— Не наше діло втручатися в державні справи,— каже Шляхтич,— ми з Матвієм приїхали в справі, яка стосується... Власне, йдеться про наших синів, про Матвієвого Митька й про мого Льоню.
— Знаю... Чув... На жаль, не зустрівся тоді на заводі з вашими хлопцями, не поговорив, чув Леоніда на зборах, але то не те... Треба було уважніше... Тепер докоряю собі, а вас хвалю... За таких синів держава може вам тільки подякувати...
— Не про це ми, Олександре,— більше супиться Матвій Череда,— в газетах надруковано списки висунутих на здобуття Ленінської премії...
— І там — ваші хлопці...
— От ми й приїхали,— совається на стільці Шляхтич.— Приїхали, щоб зняти їхні прізвища з того списку.
— Зняти? Як то?
— Ми привезли їхні письмові заяви...
— Не розумію вас... Матвію, як же це?
— Бачиш, Олександре,— каже Череда,— я виховував свого сина, як міг... Як зумів... Але по-робітничому. Щоб беріг нашу честь... Ну, нагороди... Візьмемо таке: під час війни теж бувало, що хтось там випадково одержав ордена. Тоді цьому не надавали ваги. Але по війні деякі з випадкових орденоносців використали свої так звані заслуги, щоб десятки років нічого не робити й жити за рахунок своїх минулих заслуг...
— Та навіщо брати виняткові випадки? — перебиває Шляхтич.— А якщо справді заслужений чоловік живе тільки минулим? Ось я, наприклад. Десятки років народ повинен сплачувати мені мовби податок за мої колишні подвиги, які не такі вже й значні, як розібратися...
— Ти ж інвалід, окрім усього,— нагадує Череда.
— Інвалід теж може щось робити... А я — нічого... Упиваюся славою...
— Це ж не зовсім вірно,— втручається в їхню розмову Олександр Миколайович.— Держава надто складний організм, їй потрібні герої сьогоднішні, потрібні й носії традицій минулого. Одновимірності тут не може бути, одновимірність збіднює державу, знесилює її.
Шляхтич схоплюється з стільця, покульгує по кабінету, щоб трохи розім'яти свою покалічену ногу.
— Може, я перебільшую... Може, мені не все видно з вікна «Ділового клубу»... Але ж хіба так важко помітити, як одні щодень творять щось у житті корисне й потрібне, а інші тільки користуються з цього, та ще й здіймають лемент, якщо їм видається, ніби дісталася мала пайка!
— В принципі ви маєте, очевидно, слушність... І я розумію, що тут зачеплено... Ображено справжніх трудівників... Давайте разом поглянемо цю справу з висуненням...
Олександр Миколайович натискує кнопку дзвінка — з'являється помічник.
— Принесіть, будь ласка, матеріали про Ленінські премії.
На стіл лягає груба тека.
— Ось... Ну, можна почати з того, що тут поставлене моє прізвище. Я знімаю його. Подав заяву. Без моєї згоди хтось дописав. Не знаю навіщо. Для солідності, чи що.
— Для підлабузництва,— твердо каже Череда.
— Може. Однаково. Своє прізвище я зняв. На це маю право. Але решту треба розглядати...
— Наші сини теж мають право. Вони просять. Вимагають. І ми...
— Зняти прізвища ваших синів — означає зняти всіх. Бо хто ж робив?
— Ага! — гримить з-за їхніх спин Шляхтич.— Виходить, один щось зробив, а десять примазуються? Що ж це таке? Понаписували навіть тих, хто заважав, ставав на перешкоді. Матвію, скажи, ти ж знаєш ліпше! Скажи про Токового, про головного інженера!
— Все розглядатиметься,— обіцяє їм Олександр Миколайович,— вивчатиметься уважно і з усією відповідальністю. Обіцяю вам... Вважайте, що... Між людьми нашого покоління повинна існувати солідарність...
А десь згодом, за кілька місяців,— газети, газети, газети... По телевізору виступає президент Академії наук... Лунає прізвище Шляхтича, а за ним — наші з Євгеном скромні, як належалося б сказати, прізвища. Тоді ми відразу подорослішаємо. В один день!
Але то буде згодом, а тим часом ми з Євгеном демонструємо і всіляко зміцнюємо солідарність, яка панує між представниками покоління нашого, тобто молодого, до меж легковажності.
Назавтра після знайомства з рожево-голубими дівчатами ми біжимо після зміни на колишню Глиняну гірку, бо саме там площа Космонавтів, а саме на площі Космонавтів стоїть будівля педагогічного інституту, нова будівля, новий інститут, недавно відкритий у нашому місті, а в тому інституті — два чуда, рожеве й голубе, чи то студентки, чи то викладачки відразу двох (або й чотирьох — на кожну по дві) іноземних мов, а може, й доценти, як наш старий знайомий Крижень, і з цими загадковими студентко-викладачко-доцентами квапимося на побачення, забувши про все на світі, піддавшись миттєвому одурінню, не зважаючи на втому після зміни, попри дощ, який чеше сьогодні зранку, справжній осінній, холодний, обложний, сірий дощ. Ми прибігаємо на площу Космонавтів засапані, змокрілі від дощу і від поспіху, площа величезна, будівлі тут стоять далеко одна від одної, сховатися ніде, нема навіть стовпа, щоб підперти його й постояти, чекаючи, а дощ періщить, сірий, занудливий, холодний.