17 сент[ября] 1889
У сні мені явились дві богині.
Лице одної - блиски променисті,
Безмірним щастям сяли очі сині,
І кучері вилися золотисті.
Лице другої чорний крив серпанок,
І чорні очі, наче перун з тучі,
Блищали, коси чорні та блискучі -
Була, немов літній, бурливий ранок.
"Не плач, дитя самотнє, цить, мій світку, -
Сказала перша (що за голос милий!), -
Ось на тобі мій дар, чудову квітку!"
І соняшник дала мені розцвілий.
А друга мовчки терн втиснула в руку, -
І враз я радість вчув і люту муку.
*
І говорила перша: "Я любов,
Життя людського сонце невечерпне.
Як соняшник за сонцем, так за мнов
Най раз на все твоє ся серце зверне.
І світ, і люди - всі перед тобов
Являтись будуть світлим боком; скверне,
Погане, зле - лиш з наслуху, немов
Крізь сито тільки будеш знать. Оберне
Мій дар до тебе щирих серць багато,
І від найліпших, найчесніших твого
Віку - добра й любові зазнаєш много.
Тож хорони, дитя, сей дар мій свято!
Любов л ю д е й, мов хліб той до засіка,
Громадь і степенуй в любов до ч о л о в і к а!"
*
І говорила друга: "Я ненависть,
Любві сестра й товариш невідступний.
Ненавиджу я все, що звесь лукавість,
І кривда, й лад нелюдський та підкупний.
Ненавиджу я всю тоту неправість,
Що чоловіка пха на путь непутний,
Що плодить в душах підлість, брехні, зависть.
Крутіж отой могучий, каламутний.
Не в серці людськім зло! А зла основа -
Се глупота й тота міцна будова, -
Що здвигнена людьми і їх же губить.
Се зло й тобі прожре до кості тіло,
Щоб ти зненавидів його і бивсь з ним сміло,
Хто з злом не боресь, той людей не любить!"
18 сент[ября] 1889
Сидів пустинник біля свого скиту
Серед лісів безмірних та безлюдних
І слухав пташок голосів пречудних
І вітру в гіллі пісню сумовиту.
Аж бач, голубка, його пташка біла,
Що вже два дні не знать де пропадала,
Ту ж понад ним крильцями стріпотала
І тихо в нього на колінах сіла.
Старий погладить хтів її руков -
Та й обімлів: ті крильця сніжно-білі
Оббризкала червона людська кров.
І зойкнув дід: "Прокляті, зсатанілі
Часи, коли з осель людських в сей ліс
На крилах голуб людську кров приніс!"1
13 сент[ября] 1889
1Мотив із Ленау.
Багно гнилеє між країв Європи,
Покрите цвіллю, зеленню густою!
Розсаднице недумства і застою,
О А[встріє]! Де ти поставиш стопи,
Повзе облуда, здирство, плач народу,
Цвіте бездушність, наче плісень з муру.
Ти тиснеш і кричиш: "Даю свободу!"
Дреш шкуру й мовиш: "Двигаю культуру!"
Ти не січеш, не б'єш, в Сибір не шлеш,
Лиш, мов упир, із серця соки ссеш,
Багно твоє лиш серце й душу дусить.
Лиш гадь і слизь росте й міцніє в тобі,
Свобідний дух або тікати мусить,
Або живцем вмирає в твоїм гробі.
4 окт[ября] 1889
Тюрмо народів, обручем сталеним
Ти обціпила їх живі сустави
Й держиш - не для пожитку, не для слави,
А лиш для жиру клевретам мерзенним.
Отак пастух попута коні в полі
Через ногу; здаєсь, три ноги вільні,
А йти вони, ні бігти не зусильні -
То ржуть, гризуться спільники неволі.
Отак і ти попутала народи,
Всім давши зверхні вигляди свободи,
Щоб одні одних гризли і душили.
І хоч всі дружно рвуться з твого круга,
Та в різні боки шарпають друг друга.
Сей колот - джерело твоєї сили.
4 окт [ября] 1889
ГАЛИЦЬКІ ОБРАЗКИ
Сидів в шинку і пив горівку,
Бо коло серця щось пекло.
Згадав про діти, хору жінку,
Згадав про щастя, що втекло…
Згадав, як був господар він,
Як шанували го сусіди,
Всяк віддавав йому поклін
І слово добреє завсіди.
А далі… далі не хотів
І згадувать!.. Настало лихо!
Чому мовчати він не вмів,
Коли казали бути тихо?
Коли громаду кривдив пан,
Чому він мусив впоминатись,
Хоч не його зорали лан,
З панами права добиватись?
І не добивсь з панами права,
Ще й сам від них біди назнавсь:
Громадськая пропала справа,
Він сам до крихти зруйнувавсь.
Худоба, хата, поле й сад
Пішли на кошти судовії,
В широкий світ, неначе в ад,
Його з сім'єю без надії,
Без хліба пхнули. Жінка мре
Із голоду на переднівку,
У наймах діти… Тато де?
Сидить в шинку і п'є горівку.
1881
МАКСИМ ЦЮНИК1
Дев'ять ще годин кричав ти,
Як та штольня завалилась,
Де, нещасний, працював ти, -
Дев'ять ще годин конав ти.
А юрба їх там тіснилась,
Слухаючи крику твого,
Та рука й одна не ймилась,
До рятунку не стулилась.
Дев'ять ще годин страшного
Конання - чи не замного
Горя випало для того,
Хто за весь свій вік не взнав
Дев'яти годин розкішних,
Дев'яти новин потішних,
В вічній нужді, сльозах вічних
Весь свій вік не жив - конав?..
1881
1 Так звався робітник з Нагуєвич, котрий в Бориславі погиб, працюючи в штольні. Штольня, лихо збудована, завалилася всередині, так що засипаний в глухому кінці робітник мав ще довкола себе трохи вільного місця. Дев'ять годин чутит було відтам крик нещасного, і дев'ять годин слухали того крику надзорці й робітники, не пробуючи навіть приложити рук до рятунку.
ГАЛАГАН1
"Мамо! мамо! - кличе Йван,
Хлопчик, може, шести літ. -
Подивіться, подивіть,
Маю дзіньо, галаган!"
"Де ж ти, синку, теє взяв?
Чом ти, синку, так дрижиш?
Боже, босий десь бував,
Босий по снігу біжиш!"
"То мені паничик дав…
Я з ним бігав по снігах:
Я босоніж, а він мав
Черевички на ногах.
"Як мя зловиш, дзіньо дам!" -
Так він мовив та й побіг.
Я… дігнав його… ма… мам…"
"Синку, синку, що тобі?"
Зсинів, наче боз, Іван,
Зціпив зуби, одубів,
З ручки випав галаган -
Впав на землю і зомлів.
А за тиждень в неділю,
Плаче мати - пропало!
Пройшла коса по зіллю,
Бідне зілля зів'яло.
В труні тихо спить Іван,
Не бажає більше нич:
В ручці має галаган -
Той, що дав йому панич.
1881
1 Мідяна монета, що стоїть 4 кр[ейцери] вал[юти] австр[ійської].
ГАДКИ НА МЕЖІ