— Хіба я не маю на це права?
— Так, так, тільки ж страви з людськими кістками, як ви казали, а ви їсте.
Голова ревізкому насупився.
— Доконечність, — пробурмотів він. — Економічна доконечність сильніша за нашу волю.
— Просто у вас слово з ділом розминається.
Голова ревізкому мовчка запалив і був похмурий. Не встигли вони підійти до кімнати, де жила Веледницька, а в коридорі вже стали збиратися цікаві, невідомо як сповіщені про подію. Стиха почалось обговорення:
— Раз, два, — казав Вася, пораючись коло замка. — Ще раз, два. Р-р-раз, і я прошу заходити. Він широко розчинив двері, даючи дорогу міліціонерові й представникам будинку.
— Ну й дух! — озвалися цікаві, що вмить зайняли поріг. — Зразу весь коридор завоняло.
— Та через неї тут життя не було!
— І дивіться, темрява яка! Нічого не бачу.
— Так вона ж ніколи віконниць не відчиняла й світла не світила.
— Чи вона чортиха, що світла боялась?
— Відчиніть віконниці, — наказав міліціонер до Васі.
Крім віконниць, вікно ще було запнуте великою чорною хусткою, яку Вася безжально здер.
— Он вона! Он вона! — почулися вигуки.
Досить простора кімната зразу виступила в своїй гнітюче брудній голизні. Роками немазані стіни були чорні згори донизу й засновані величезними полотнищами павутиння, що важко заколивалося від руху повітря. По всій підлозі валялося огидне ґноття, сміття, уламки, наскрізь перейняті мокрінню, що в ній ці речі нечутно гнили й розкладалися, вилучаючи вогкий нерухомий сморід. У кутку праворуч лежала гора лахміття — заболочених і подертих спідниць, білизни, пальт, покалічених капелюхів і стоптаного зашкарублого взуття. На підвіконні, серед шматків цвілого хліба, недоїдків риби, оселедців, м'яса, середкісток і різномасних торбинок їстівного стояв усім сусідам відомий черепок... А більшихречей у кімнаті було двоє лише — комода й широка низька скриня, де, чудернацьки зігнута, обернена до стіни обличчям, сиділа сама господиня цього покою.
— Напад кашлю, — мовив голова ревізкому. — Про це свідчить її постава. Вона мертва.
І щоб переконати всіх, підійшов до скарлюченої постаті, шарпнув її рукою за плече.
Постать захиталася і раптом перекинулась горілиць суцільною закляклою масою. І ту ж мить по скрипі почувся частий брязкіт, немов упав на неї струмок металевого зерна.
— Золото! Золоті червінці! — крикнув голова ЖК.
— Та дивіться, в неї золото в роті! — гукнув несамовито двірник Вася. — Вона гроші їла, падлюка!
Охнувши від дива, цікаві наполягли вперед.
— Стороннім усім вийти, — різко наказав міліціонер. — Понятих прошу лишиться для складання протоколу.
Ще за день кілька голова ЖК остаточно обговорив з головою ревізкому план пробиття капітальної стіни, щоб улаштувати їдальню в двох звільнених кімнатах.
— Буду форсувати справу, — сказав він наприкінці. — Завтра почнемо, через тиждень їдальня функціонуватиме. На столиках квіти поставимо і гучномовець заведем не простий — динамик! А зараз хочу показати вам цікаві документи про вашу підшефну. Ви ж тоді за понятого не схотіли лишитись.
— Засідання мав у тресті, не було часу.
— Так, так. А шкода, багато виявлено повчального. Передусім її листування, тобто її листи, чи вірніш — заяви й доповіді різним контрреволюціонерам, найбільш Ніколаю Ніколаєвичу. На адресу вона їх, видно, не посилала, писала для власної втіхи й складала в комоді. Цілий пакунок, усе по-французькому, олівцем, у міліції насилу переклали. Я взяв собі копію тільки ось цієї пропозиції.
І дав голові ревізкому невеличкий аркушик, до стояло: «Після звільнення Росії, в ім'я найвищої справедливості і щоб виконати волю народну, пропоную...» Далі йшов докладно опрацьований проект кошмарних тортур і кар видатним представникам партії, переліченим від нумера першого до двадцятого.
— Ви зверніть увагу на нумер двадцятий, — казав голова ЖК.
— Це про мене — аж незручно якось мені серед наших великих вождів. «Начальника будинку, де я живу, живцем закопати». Це за те, мабуть, що посвідки для соцзабезу їй не видав.
— Хвора маячня, — ніяково промовив голова ревізкому, вертаючи папірця.
— Це, мовляв, політичний бік справи, — провадив голова ЖК. — А ось економічний. Список речей, знайдених у комоді, скрині й у купі під лахміттям.
Голова ревізкому глянув у середину списку: «Мануфактура. Оксамиту 10 м. Шовку золеного 4 м. Шовку синього 6 м. Сукна жіночого сірого 3 1/2 м. Шерсті в карту 8 м. Полотна білого три шматки 10, 5 і 13 м. Ситцю... Мусліну... Маркізету... Продукти. Цукру грудкового в п'ятифунтових пачках 10 шт. Цукру піскового чотири торбини, разом 21 кіло. Борошна пшеничного... Пшона... Крупи різної... Цукерок... Різні речі. Мила туалетного 43 шматки. Мила прального 13 шматків. Одеколону й пахощів різних 18 пляшок. Пудри... Крему... Сірників... Спирту денатурованого... Вина... Горілки...»
— Неймовірна річ, — пробубонів голова ревізкому.
- А ось копія акта про розтин тіла. Теж цікаво. Ви бачите: «у шлунку виявлено дев'ять золотих монет по п'ять карбованців. Смерть сталася від задушення при ковтанні дальших монет, виявлених зовнішнім оглядом у роті». Виходить, п'ятірки вона поковтала, вони маленькі, а десятками вже подавилася, бо в торбинці коло неї зостались самі десятки аж на 520 карбованців. Тепер зрозуміло, чого вона так злякалась переселення — боялась, щоб люди її скарбів не побачили при цій нагоді. Так вона надумала золото поковтати, а потім будинок підпалити, бо коло неї знайдено літровку з бензиною і сірники напоготові. Ця літровка навіть перекинулась і бензина розлилася, коли ви шарпнули трупа, але ніхто не зауважив, золотом зацікавились.
— Та це просто божевільна! — скрикнув голова ревізкому.
— Можливо. Але класове божевільна.
КІНЕЦЬ