— Я теж розумію ваші почуття, — сказала Сюнне, демонструючи йому свою лояльність.
— Повернімося до Маґнуса Саннторва, — промовив головний лікар. — Зараз у нього цілком стабільний період. Та, попри все, він хворий чоловік і може бути дуже небезпечний за сприятливих для цього обставин. Не може бути й мови про його звільнення чи переведення до загального відділення.
— Але якщо його стан стабільний…
— Ліки приглушують симптоми, а не лікують. Завжди існує небезпека рецидиву. Клінічна картина може змінитися. Дехто звикає до медикаментів, і вони вже не діють, тоді треба випробовувати інші дози або міняти препарати. Це — безперервний процес проб і помилок. Не можна припиняти примусового лікування, надто великий ризик.
— Але в нього вже давно не було агресивних нападів, — наполягала Сюнне.
— Так, на щастя, він вгомонився, — погодився Свенсон. — Перші роки тут Маґнус був цілком непередбачуваний, а іноді дуже буйний. Одержимий думкою вибратися звідси. Весь час писав списки.
— Які списки?
— Списки людей, яких би хотів убити. Батька, матір, сестру — усю родину, одним словом. Ім’я загиблого брата теж було в тому списку, але потім він його викреслив. Нам траплялися навіть списки з іменами персоналу клініки.
— Цього я не знала.
— Звісно, не знали, але можете тепер зрозуміти нашу стурбованість.
— Маґнус і далі пише такі списки?
— Здається, давно вже не писав.
— Були якісь інші форми погроз?
— Зазвичай погрожував смертю.
— Так-так, зрозуміло, — урвала Сюнне Свенсона. — Коли востаннє ви чули такі погрози?
— Точно не пригадую, але, як я вже казав, завжди існує небезпека рецидиву.
— За документами, останній напад зафіксовано два роки й сімнадцять днів тому, — уперлася на своєму Сюнне.
— Цілком можливо, однак, з фахового кута зору, він і надалі залишається небезпечним.
— І тому ви, за багаторічною звичкою, щовечора замикаєте його палату на ключ? У матеріалах справи я не знаходжу такого рішення. Подібні заходи дозволені не довше, ніж на чотирнадцять днів.
— Не думаю…
— Це належить Маґнусові Саннторву, — Сюнне вийняла невеличкий блокнот. — У ньому він занотовував, коли його зв’язували ременями й коли замикали в палаті.
— Ми застосовуємо засоби стримування лише в критичних випадках, — відповів Свенсон майже крізь зуби.
— Можливо… Але він ніч за ніччю лежав у ременях наодинці з собою. Ви так добре знаєте закон, то мали б знати, що таке недопустимо.
Головний лікар побагровів на обличчі.
— Ви не маєте жодного уявлення, перед якими викликами ми стоїмо в нашому відділенні. До того ж, усе, що ви каже, недоказово, це лише слова вашого клієнта.
— Його слова і його записи. Цього більш, ніж достатньо… для газет. Журналісти таке полюбляють. А вам аж ніяк не потрібна судова тяганина з приводу незаконного примусу й зловживання владою.
— Про звільнення Маґнуса Саннторва навіть мова не вестиметься! Це був би вкрай легковажний крок. А ваша поведінка — чистий шантаж! Неетичний шантаж! Невже ви, справді, хочете взяти на себе відповідальність за вихід цього пацієнта на свободу?
У його тоні звучала агресія і розпач водночас.
— Я нічого не казала про вихід на свободу, — спокійно заперечила Сюнне. — Для початку мене вдовольнило б деяке пом’якшення режиму утримання. Скажімо, незамкнені двері палати вночі, як це передбачає закон. Прогулянки за межі клініки, звісно, у супроводі. Маґнус Саннторв упродовж багатьох років жодного разу не виходив за межі своїх чотирьох стін. Він позбавлений можливості гуляти, милуватися хвилями фьорду, слухати шелест вітру в кронах дерев. За його ж словами, він божеволіє в цій абсолютній ізоляції. Не думаю, що він іронізував. І не вважайте це шантажем. Погляньте на це, як на компенсацію за багаторічне незаконне позбавлення свободи. Навзамін ми не подаватимемо судового позову, позбавимо вас тим самим купи проблем і клопотів.
Головний лікар вагався.
— Саннторв погодиться на обмежене послаблення режиму?
Сюнне відчула, що влучила в ціль.
— Так, погодиться, гарантую. Укладемо угоду?
Свенсон неохоче кивнув.
Сюнне склала документи в торбинку й підвелася. Дорогою до дверей озирнулася.
— Скажіть мені одне, докторе Свенсон, а ваше ім’я було в списку Маґнуса Саннторва?
Доктор почервонів.
— А як і було, то що? Невже допускаєте такий низький рівень мого професіоналізму? Невже погрози пацієнта можуть вплинути на мою оцінку його стану здоров’я?