— Я просто поцікавилася…
— Як усе минуло в клініці? — запитала Карла.
— Новий досвід, щонайменше. Сварка з головним дала свій результат.
— Позову не буде?
— Ні, ми уклали угоду.
Сюнне розповіла про свій візит до клієнта.
— От свиня, хай йому чорт! — обурилася Карла. — Як це типово! Вся психіатрія — це суцільні тортури!
— Ну, не знаю, — засумнівалася Сюнне. — Там не все так просто й легко. Багато пацієнтів, справді, дуже хворі.
— Психіатри божевільніші за пацієнтів, я так думаю! — заводилася Карла. — Тільки й уміють, що напихати хворих хімікатами, ефекту дії яких і самі до пуття не знають. Існує купа досліджень, які доводять, що тривале вживання психотропних медикаментів з часом лише погіршує стан хворих. Навіть якщо гострі симптоми зникають, прогнози на одужання лише погіршуються.
— ОК, — кивнула Сюнне. — А як тоді вчинити з людьми, які перебувають у гострій фазі захворювання?
Карла лише відмахнулася від її зауваження.
— Психічне захворювання — результат пресування людини оточенням і обставинами. Так звані божевільні — це люди, які втрачають контроль і стають безпомічними в певних життєвих ситуаціях, а медицина відповідає позбавленням пацієнта решток його впливу на власне життя.
— Ти так впевнено говориш, ніби всі розуми поїла, — буркнула Сюнне.
— Я впевнена лише в одному — у незрушному праві протистояти бюрократичній владі. Хай там як, добра робота, Сюнне, хоча, як на мене, могла ще дотиснути.
— Як?
— Домогтися, щоб Саннторва перевели до місцевої клініки, наприклад. Там не такий суворий режим. Можливо, це стане наступним кроком.
— Ліпше було б, якби далі справу вела ти, — сказала Сюнне.
— Ні, клієнтів Саннвікена я не беру.
— Чому? — ошелешено запитала Сюнне.
Карла стенула плечима.
— Мені вище голови вистачає Гаукеланна. Практичніше зібрати їх усіх в одному місці.
— То хай би його взяв хтось інший. Щось у цьому Маґнусові Саннторві було таке… Не скажу, що маю велике бажання зустрічатися з ним знову.
Розділ 7
— Будьмо! — виголосив Рюне Сайм і підняв келих. — Будьмо і ласкаво просимо!
То була його ідея запросити в п’ятницю ввечері друзів і колег, щоб повідомити їм радісну новину: ми переїхали і об'єдналися для спільної роботи. Я думав, що всередині грудня багато хто буде заклопотаний приготуваннями до Різдва, проте гостей прийшло більше, аніж я сподівався. Переважно адвокати, ясна річ, але також поліційні юристи, кілька суддів та кілька чиновників.
Ми з Рюне накупили купу ящиків пива й коробок вина. Пані Сьоренсен принесла імбирне печиво й червоні стеаринові свічки. Карла й Сюнне причепурили кабінети, розвісили різдвяні прикраси. Бірґер Біркгауґ ніяк не приклався до святкування, та принаймні прийшов, стояв собі в кутку й розмовляв з якимось огрядним чоловіком, якого я не знав особисто, але десь уже бачив.
Я саме обіймався з пишнотілою Ельсе Ліннгорд. Колись вона була адвокатом, а тепер працювала в податково-фінансовій службі.
— Мені подобається. Стабільна платня, ніяких тобі клієнтів, — відповіла Ельсе на моє запитання, чи комфортно їй на новому місці.
— Добре тобі, — позаздрив я. — А скажи-но мені, з ким це розмовляє Бірґер Біркгауґ?
Ельсе простежила за моїм поглядом.
— Ельдар Нурдайде, інспектор поліції. Дивно, що ти з ним не знайомий.
— Видно, рідко ходить до суду.
— Як воно бути в одному ліжку з ворогом, Мікаелю?
— Це ти про Бірґера? Та ж Бірґер уже не поліцейський!
— Він пробув на службі від закінчення університету й аж до пенсії! Колишніх поліцейських не буває!
Я стенув плечима.
— Я, правду кажучи, більше боюся податківців, ніж поліції.
Ельсе Ліннґорд засміялася.
— І це правильно! Як не виплатиш вчасно авансового податку, я прийду власною персоною і відлупцюю тебе по задниці! Так ми тепер працюємо. Пеня is so totally last уear!
— Ти завжди була щедра на обіцянки й ніколи їх не виконувала, — сказав я.
За кілька годин гості почали розходитися. Хтось — ще кудись досвятковувати, решта — до своїх родин, які вже зачекалися. Усі були трохи галасливі, як завжди, коли починаєш пити ще пополудні. Дехто вже, здається, набрався по ґульку.
Бірґер Біркгауґ підвів до мене інспектора поліції, відрекомендував його.
— Гадаю, ви знаєтеся? Ні?
Нурайде подав мені руку й обійняв. Це мене не збентежило — такі вже були в нього манери, але ребрами добряче відчув ті обійми.