— А, може, мені й треба боятися! Через мене загинуло троє людей!
Ну, що я міг сказати? Адвокатський світ — це словесний світ, але іноді деякі події нагадують нам, що слова бувають не лише пустодзвонами, а ще й можуть нести в собі глибокий сенс, що все, що ми сказали чи вчинили, може мати наслідки. Ми ж не у вакуумі живемо. Я й сам побував колись у схожій ситуації. Доведеться Сюнне, як колись і мені, знайти спосіб ужитися з усвідомленням вини. Замість виголошувати їй проповіді, я встав, почав викладати на стіл хліб, м’ясну й сирну нарізку, сік. Сюнне запевняла, що не голодна, однак залюбки ум’яла смажений тост з яєшнею.
— Хтось тобі телефонував? — запитав я, коли ми поснідали.
Сюнне здивовано глянула на нього.
— Ти ж сам щойно сказав, що медіа ніколи не довідаються про мою роль в усьому цьому, то чому…
— Я не журналістів мав на увазі. Я хотів запитати, чи не телефонували тобі з поліції.
Сюнне далі нічого не розуміла.
— З поліції?
— Ти ж адвокат Маґнуса Саннторва, хіба ні?
— То зовсім інша справа.
Я перехилився до неї через стіл.
— Той тип убив трьох людей, Сюнне. Йому потрібна професійна допомога. Насправді, це ти мала б першою зателефонувати в поліцію.
Сюнне витріщилася на мене з відкритим ротом.
— Та ти жартуєш, Мікаелю! Цієї справи я не візьму на себе ніколи!
— Ні, не жартую! Якщо не ти, наш міський суд надасть йому безкоштовного державного адвоката або — ще гірше — пришлють когось зі столичних шакалів.
Голос Сюнне тремтів від обурення.
— Не вірю своїм вухам, що ти вмовляєш захищати цього покруча. Я воліла б ніколи в житті не чути імені Маґнуса Саннторва і щиро сподівалася, що мені ніколи більше не доведеться дивитися в його очі, а ти пропонуєш мені стати його адвокатом!
— Я розумію твій дискомфорт на тлі того, що трапилося, але з цим треба змиритися. Ми не можемо…
— Дискомфорт! — скрикнула Сюнне. — Ти це називаєш дискомфортом?
Я не звернув уваги на її викрики.
— А якщо він невинний?
Сюнне зневажливо пирхнула.
— Маґнус Саннторв не невинний, він божевільний!
— Що в кримінальному праві означає майже те саме. Не хочеш ти його захищати, то захищатиму я. Ліпше не випускати цю справу з наших рук.
Сюнне мовчки похитала головою.
— Принаймні ніхто не буде гнирати, чому йому дозводили прогулянки на природі, — додав я.
— Якось воно неетично. У кожному разі, не тобі ж пояснювати, що я не маю права передоручати тобі цю справу, Мікаелю.
— Це ми владнаємо без проблем. Усе, що потрібно, добитися доступу до клієнта, і тоді вже працювати далі.
— Я не телефонуватиму в поліцію, щоб отримати справу, — відрубала Сюнне.
Я помітив щілинку в її броні — шанс для себе.
— Гаразд, а якщо тобі вони самі зателефонують?
Сюнне мов приречено кивнула, ніби не мала більше сил сперечатися.
— Добре, тоді я дам тобі доручення. Але якщо задумане нам не вдасться відразу ж, тобто я не зможу отримати відвід, а тебе не допустять до захисту, то я все одно відмовлюся від цього клієнта.
— Ти маєш втомлений вигляд, — промовив я. — Спала цієї ночі?
Сюнне похитала головою.
— Ні.
— Я постелю тобі в гостьовій кімнаті, доки ти ще не звалилася під стіл.
Сюнне вже не протестувала.
Коли Сюнне лягла, я взяв каву і сів за комп’ютер погортати інтернет-сайти. Заголовки онлайн-видань рясніли словами «кривава бійня» та «масакра». Я швидко прогортав сторінки, вихоплюючи з інформацій головне. Застрелили подружню пару, обом було десь під шістдесят, і їхню дорослу доньку. Найстаршого сина, який втік з психіатричної клініки, арештували на місці злочину. Це були факти. Решта ж — різні спекуляції та здогади, свідчення шокованих сусідів. Ніхто з представників клініки не хотів нічого коментувати.
Було ще дуже рано, але за вікнами набирав потроху сили січневий день. Силуети дерев в садку чорніли на тлі молочно-білого неба. Голе гілля, схоже на руки, які намагалися до чогось дотягнутися, ухопити цупкою хваткою і більше не відпустити.
Розділ 10
Минуло три дні. У п’ятницю по обіді, десь через дві години після ланчу, у мій кабінет без стуку ввійшла Сюнне. Лише глянувши на неї, я вже знав, що сталося.
— Телефонували з поліції?
Вона кивнула.
— Що ти їм сказала?