Карла зупинилася.
— Щоб упевнитися, що я нічого не пропустила.
— І вони отак відразу й виконали твоє прохання?
— Я послала е-мейл від твого імені, — незворушно відповіла Карла, ніби посилати запит від чужого імені найзвичніша річ на світі.
Я зітхнув.
— То в чому ж розбіжність?
Карла обійшла стіл, стала поруч і поклала переді мною аркуш. Вона пахла милом і шампунем.
— Глянь на хронологію, — Карла тицьнула пальцем в аркуш. — Маґнус утік приблизно о третій пополудні. Уже через п’ять хвилин поліція отримала повідомлення про його втечу з Саннвікена. Ще через сім хвилин оповістили всі патрульні групи, надали прикмети й застерегли бути обачними при затриманні втікача.
— Дуже ефективно спрацювали, — визнав я.
Карла кивнула.
— Усе, як книжка пише. Далі поліція теж ні на йоту не відступала від приписів. Ще й пів години не минуло від оповіщення, як патрулям віддали наказ бути при зброї і одне патрульне авто послали в Далгайм, щоб захистити родину.
— Скільки часу минуло на той момент?
— Не більше сорока хвилин.
Я погортав рапорти.
— Перший патруль виїхав з Берґена і був на з’їзді з автостради на Далгайм через півтори години. Ми це точно знаємо, бо вони проїжджали повз місце аварії — якесь авто з’їхало в кювет. Патруль повідомив про дорожній випадок, запитав, чи треба надати допомогу, але на центральному пульті їм веліли їхати далі, до хутора Саннторв.
Карла знову кивнула, не перестаючи ходити туди й сюди.
— Від з’їзду з автостради до хутора рівно шість кілометрів.
Я перебіг очима рапорт.
— А про вбивства сповістили аж о 18.30. Між двома сповіщеннями минула година й десять хвилин.
— От власне! Той відтинок можна проїхати максимально за десять хвилин, тобто патруль мав прибути на хутір приблизно о 17.20. То де вони валандалися цілу годину?
— Не бачу нічого надзвичайного в тому, що поліцейські підходили з осторогою.
Карла похитала головою.
— Так можна було б пояснити затримку, якби вони знали про вчинення злочину, але вони цього ще не знали. Їх послали для охорони родини Саннторвів.
— Ти ж бачила фото, — заперечив я. — Жахлива масакра! Не кожний навіть найзагартованіший поліцейський витримає. Звісно, вони були в шоці!
— Тобто хочеш сказати, що вони годину блювали, перш ніж повідомити про злочин?
— ОК, можливо й не блювали. А що, по-твоєму, їх затримало?
— Найменшого уявлення не маю, — відповіла Карла. — Але, можливо, ти спробуєш це з’ясувати?
Розділ 14
Думка, що Карла має рацію, не відпускала мене весь день. Я непрофесійно підійшов до далгаймської справи. Можливо, через те, що Маґнус Саннторв був безсумнівно психічно хворим, і для мене, як і для інших, його вина видавалася беззаперечною.
Я і далі вважав його важко хворим, але хвороба не є визначальним фактором. За норвезьким кримінальним законодавством, сумнівні справи, зазвичай, не доходять до суду, їх припиняють за браком доказів. На шкоду жертвам, на благо правопорядку — така теорія. Тому більшість моїх клієнтів можуть хоч стовідсотково бути винуватими, але для професійного адвоката це несуттєво. Щоб правова система функціонувала, ми беремося захищати будь-які справи. Якби я брався лише за справи, де цілком вірю клієнтові, то давно б уже збанкрутував.
Хай якою очевидною була б вина мого клієнта, я захищатиму його до останнього. Суть у тому, щоб наблизитися до кожної справи з тверезим розумінням й уважністю до щонайменших деталей, які можуть послужити на користь обвинуваченого. У цьому й полягає моя робота! І ось я, який полюбляє хвалитися своїм високим професіоналізмом, продемонстрував халатність.
Тож я вирішив по дорозі додому зайти до поліційної управи.
Старший інспектор Ґюннар Маркюссен заборгував мені одну послугу, а може, й дві, хоча нізащо б не зізнався, якби хто запитав. Імовірно саме тому він пожертвував на мене кілька хвилин свого дорогоцінного часу, коли вахтовий зателефонував йому й повідомив, що я хочу з ним зустрітися.
Ґюннар навіть голови не підвів, коли я увійшов до кабінету, лише підняв руку на знак того, що мене помітив, але хай би я кілька хвилин помовчав. Він сидів на телефоні, здебільшого не говорив, а слухав, час до часу щось ствердно буркав і занотовував у блокноті. Ґюннар Маркюссен був кремезний чоловік, скупий на усмішку. Що ж, після двадцяти років у відділі вбивств, воно й не дивно.
— Ввімкни мізки й сам з’ясуй! — сердито крикнув він і кинув слухавку.
— Хтось з підлеглих? — запитав я.
Ґюннар кивнув.