— Без кінця присилають мені зелених хлопчаків, які навіть у туалет без інструкцій сходити не можуть. Чого хотів, Бренне? Я зайнятий.
— Убивства в Далгаймі.
— Так, я чув, що ти взявся за цю справу.
— Хотів дещо уточнити.
Ґюннар гостро зиркнув на мене з-під кошлатих брів.
— І що? Хіба не можна запитати в нашого юриста?
— Нурайде? Гадаю, на цьому етапі, у тебе більше компетенції.
— О, то ти не любиш Нурайде, — він не запитував, а, скоріш, стверджував.
— Надто мало його знаю, що мати якесь ставлення. Насправді ж, вважаю, що все навпаки — це він мене терпіти не може.
— Адвокатів ніхто терпіти не може. То що тебе цікавить, Бренне?
— Як Маґнус Саннторв зміг так швидко дістатися з Саннвікена до Далгайма? У документах про це ані слова.
Невже в його очах майнуло полегшення? Не певний. Ґюннара Маркюссена нелегко розкусити.
— Ми на це теж звернули увагу, — відповів він, відхилившись на спинку стільця, аж той загрозливо хруснув. — Але в нас своя теорія.
— І яка ж?
— Ми припускаємо, що він доїхав на мотоциклі.
— Чим підтверджується таке припущення?
— Покази свідка з Далгайма. Дівчинка чекала на маму, яка мала її забрати, бачила, як повз неї проїхав чоловік на маленькому мотоциклі або скутері.
— І впізнала в ньому Маґнуса Саннторва?
— Не зовсім. Однак, за описом, схоже. Очевидно, таки він, бо як інакше добратися до хутора так швидко?
— Мотоцикл знайшли?
Ґюннар похитав головою.
— Ні, але він неодмінно десь вирине.
— Припущення має підстави, — сказав я. — Але чому я не маю цього рапорту?
— Бо свідчення зовсім свіжі, ми ще не встигли тобі надіслати. Надішлемо впродовж двох днів.
— Гаразд…
Пояснення мене майже задовольняло. Поліційні документи зазвичай збирали докупи й відсилали адвокатам пачкою, здебільшого напередодні арешту або допиту підозрюваного.
Маркюссен квасно дивився на мене.
— Що в цьому аж такого важливого, щоб мене турбувати?
— Просто стало цікаво, ото й усе. Дуже здивувало, як швидко він дістався хутора. Я не знав, чим це пояснити.
— Такі подробиці стають відомими в процесі розслідування, кому знати, як не тобі. Щось іще, Бренне?
— Ні, дякую, — сказав я і підвівся.
Маркюссен кивнув на прощання і повернувся до комп’ютера.
— Хоча є ще один момент, — промовив я.
Старший інспектор сердито відірвався від монітора.
— Ну?
— Чим був зайнятий патруль перед тим, як опинитися на місці злочину?
— Не розумію про що мова? — роздратовано буркнув Маркюссен.
Цього разу я точно знав, що саме промайнуло його обличчям. Стривоженість.
— Я кажу про патруля, який першим мав бути на місці. Згідно з журналом реєстрації, від моменту прибуття до села і до повідомлення про вбивство минула година й десять хвилин. От мені й цікаво: чому так довго?
— Прочитай їхній рапорт!
— Прочитав. У ньому немає пояснення, на що вони згаяли стільки часу.
— Їхнім завданням було затримати небезпечного втікача, на завдання виїжджали зі зброєю. Чого ти сподівався, що вони відразу вламуватимуться у будинок?
— Чесно кажучи, саме на це й сподівався, оскільки робота поліції — захистити родину від погроз убивством. Патрульні не мали жодних підстав підозрювати, що Маґнус Саннторв уже там. Не сходиться…
Ґюннар Маркюссен понуро дивився на мене.
— Вони, мабуть, просто були обережними, хіба я знаю… Але точно не розумію, чому тобі це так важливо. Це не міняє факту, що твій клієнт убив цілу родину, хіба ні?
— Можливо, й не міняє, — промовив я. — Мені насамперед ідеться про фіксацію усіх деталей. Коли щось не грає, я дошукуюся причин — така моя робота. Тому відразу можеш попередити своїх вояків, що я їх викличу свідками в суд. Якщо, звісно, до того не отримаю вичерпного пояснення.
Ґюннар Маркюссен почервонів, як рак, вип’яв нижню щелепу, як завжди, коли злився.
— Це твій привілей — викликати в суд кого завгодно, — відрізав він і знову повернувся до монітора.
Я ішов додому. Надворі дедалі більше сутеніло. Тротуар переді мною освітлювався короткими спалахами автомобільних фар. Авта тягнулися повз мене повільною вервечкою, і я собі уявляв, що водії квапляться на вечерю з дружинами й дітьми, а не, як я, до порожнього й тихого дому. Я закрокував швидше, намагаючись струсити з себе пригнічений настрій. Маґнус Саннторв теж мав родину, батьків, брата, сестру — людей, які його любили і яких вочевидь любив він. Але ці думки нітрохи мені не допомагали. Пригадав, що відповів Сюнне на її запитання, чи не хочеться мені, аби на мене хтось чекав удома. «Іноді, — відповів тоді я. — Але я не та людина, з якою легко жити».