То яка ж я, зрештою, людина?
Я звернув з головної вулиці, повільно брів останні кілька метрів до свого будинку. Садова хвіртка скрипнула, як завжди. Під черевиками зашарудів гравій — теж звичний звук. Звично туго прокрутився в замку ключ. Робота приносила мені купу несподіванок і кидала виклики, але в приватному житті все було навпаки — щодня те саме, ніби вдягати старий халат, заношений і рідний. Цікаво, чи так вже буде й довіку?
Розділ 15
— Учора ввечері заходив у поліцію, мило побалакав з Маркюссеном, — сказав я.
Карла вмить відірвалася від паперів. Вона нагадала мені сусідського мисливського пса. Щось занюхавши, той так само сторожко завмирав.
— За їхньою теорією, Маґнус Саннторв доїхав додому на мотоциклі.
— Де ж він роздобув мотоцикл?
— Не знаю. Може, вкрав?
— А він вміє на ньому їздити? Має водійські права?
— Не знаю, — повторив я.
Карла понуро дивилася на мене.
— А друге теж з’ясував? Про нестикування у часі питав?
— Аякже!
— І що він сказав? — нетерпеливилася Карла.
— Та, по суті, нічого. Маркюссен вважає, що вони просто обережно поводилися, повільно брали в облогу будинок.
— Дурня! — вибухнула Карла. — Хочуть нам замилювати очі, ніби годину сиділи в засаді, чухаючи задниці, перед тим як увійти!
— Ну, так…
— І ти в це віриш, Мікаелю?
— Я ні в що не вірю. Знаю лише те, що Маркюссен нічого не зумів однозначно пояснити.
— І що тепер?
Я стенув плечима.
— Викликати патрульних до суду для надання свідчень. Не лише тому, що першими були на місці злочину. Їх, так чи так, викликатимуть свідчити.
Карла дивилася на мене з погано прихованою зневагою.
— Ти готовий сховатися у глибокій обороні. А я ж думала…
— Що ти думала, Карло?
— Що покликання адвоката — усіма можливими способами захищати свого клієнта!
Я раптом почав втрачати самовладання.
— Твої пропозиції!
— Притиснути патрульних до стіни, доки зізнаються.
— У який спосіб?
— У будь-який! Писати! Залучити пресу! Поговорити з ними, зрештою. Це ж ясно, як божий день, що вони щось приховують!
Тоненьке, вуглувате дівчисько аж трусилося від обурення. Отака вона вся, ця Карла, подумав я. Імпульсивна ідеалістка, яке не вміє і не бажає толерувати прозаїчні пояснення. В усьому вбачає інтриги, будь-який вияв влади — зло, а в усіх авторитетів тільки лихе на думці.
— Я — адвокат, Карло, а не приватний детектив. Свою роботу намагаюся виконувати, керуючись тверезим розумом, і волію це робити в суді, а не в засобах масової інформації, — суворо сказав я. — У нашій системі є доволі адвокатів, які відразу біжать зі своїми припущеннями й непідтвердженими підозрами до журналістів. Я до них не належу!
Карла густо почервоніла. Я бачив, як вона щосили намагається не сказати всього, що думає. То, може, вона ще не пропаща…
— Послухай, Карло, — промовив я вже дещо примирливим тоном. — Оте із незбігом у часі варте похвали — чудова робота! Я погоджуюся з тобою, що поліцейські щось недоговорюють, але ліпше не втрачати зв’язку з реальністю. Найімовірніше, патрулі спізнились тому, що вони заблукали чи щось таке ж ідіотичне. Поліція не любить визнавати своїх безглуздих промахів.
— Може, вони просто злякалися, — припустила Карла, уникаючи мого погляду.
— Існує і така ймовірність. Кому подобається визнавати своє боягузтво? Особливо у випадку, коли рішучі й швидкі дії могли б завадити убивству. Тут ідеться про серйозне нехтування службовими обов’язками. Побачимо, що скаже судмедекспертиза про час смерті. Ось тільки я переконаний, що висновок експертизи ніяк не полегшить становища мого клієнта. Не наша це справа — викривати промахи в роботі поліції.
Я бачив з її реакції, що Карла зі мною не погоджується, але я вже не мав ні сил, ні терпіння на дискусію.
— Ми працюватимемо, як я скажу, Карло. Це ясно?
Карла розвернулася і покрокувала геть з кабінету, бурмочучи щось на ходу, що я волів потрактувати, як її згоду.
— Ти якийсь розсіяний, — сказала Сюнне. — Тебе щось гризе?
— Вибач! — я відклав ніж та виделку, потягнувся по келих вина, відпив ковток. — Просто… Наскільки добре ти знаєш Карлу? Разом навчались?
— Ні, ми познайомилися через спільних знайомих. Вона значно молодша за мене.
На чолі Сюнне з’явилася маленька зморшка, яку я знаю віддавна, — безсумнівна ознака її невдоволення.