— Це тому ти запросив мене в ресторан? Щоб поговорити про Карлу?
— Ні, я запросив тебе, бо останнім часом, відколи я взяв доручення на захист Маґнуса Саннторва, між нами наче чорна кішка пробігла.
— Звучить дуже пафосно, мовби ти взяв на себе важкий обов’язок. Усе не зовсім так, Мікаелю.
— Може, і не так, але оте друге правда. За багато тижнів ти заледве кілька слів до мене промовила.
— Можливо, я просто почувалася розчарованою. Після того, що трапилося, я була геть розбита, прийшла до тебе по розраду і підтримку, а ти тільки й думав, як запустити свої кігті в цю справу.
Я відчув, як гаряче стало моїм щокам.
— А що я мав зробити, на твою думку? Що сталося, те сталося. Як би я не вчинив, ситуації уже не змінити. Так, не заперечую, я хотів отримати цю роботу, але це не має жодного стосунку до твого почуття провини. Ти почувалась би менш винуватою, якби захист дістався іншому адвокатові?
Сюнне дивилася на мене таким поглядом, ніби бачила мене наскрізь.
— То це так ти виправдовуєш свій крок? Розкладаєш по різних поличках і вдаєш, ніби не існує ніякого взаємозв’язку?
— Не має ніякого взаємозв’язку, хіба в твоїй голові, — різко відповів я.
Не встигли слова зірватися з мого язика, як я миттю про них пожалкував. Щойно я на ще один крок віддалився від Сюнне.
Прийшов кельнер, прибрав тарілки після закусок, помітив напругу поміж нами й швидко забрався геть.
— Я розумію твої почуття, я видався тобі трохи… нечулим, — промовив я, коли кельнер пішов. — Прошу вибачення за це.
— Та що з вами, чоловіками, таке. Завжди ви вибачаєтеся, але не за свої вчинки, а за скривджені почуття інших. Це не справжнє вибачення!
— Мені жаль, що ти сприйняла мій жаль з приводу вчиненого в такий жалісний спосіб…
Сюнне спробувала засміятися, але в неї нічого не вийшло. Я взяв її за руку.
— Я зовсім не мав наміру — направду — сваритися цього вечора, Сюнне!
Вираз її обличчя трохи зм’як.
— Я знаю, Мікаелю. І я вдячна тобі за запрошення. Щиро!
— А як у тебе справи поза тим? — запитав я. — Тебе далі мучить те, що сталося в Далгаймі?
— Так… Відчуття, ніби все в моєму житті зійшло на пси. Я стаю хворою, коли згадую про тих вбитих людей, не можу прогнати нав’язливу думку про свою співпричетність, хай би що ти казав. Почавши працювати адвокатом, твердо постановила собі, що не уподібнюся до тих адвокатів, яким начхати на принципи, лиш би скоренько виграти справу. Аж тут раптом сама стала такою. Як би мені хотілося ніколи й у вічі не бачити того Маґнуса!
Я мовчав, бо не знав, що сказати.
— Може, тобі взяти тиждень відпустки? — запитав я і сам відчув, як пустодзвоном прозвучали мої слова.
Сюнне крутила в пальцях келих, тримаючи його за ніжку, дивилася кудись у простір.
— Можливо… А може, мені варто закінчити адвокатську кар’єру?
Я недовірливо глянув на неї.
— Та ти жартуєш! Не можеш отак просто покинути мене напризволяще! — сказав я вдавано жартівливим тоном.
Сюнне закотила очі.
— І знову ти думаєш лише про себе! Нема, щоб запитати, звідки в мене такі думки!
— Це в тебе зараз важкий період, — спробував я її заспокоїти. — Усе минеться.
— Сподіваюся, ти маєш рацію.
— Звісно, я маю рацію! — я намагався не виказати свого хвилювання. — Візьми ще вина. Многая літа адвокатській фірмі «Берґстрьом & Бренне»!
Розділ 16
Коли я прокинувся, похмілля від випитого вчора вина розпирало голову. Я зателефонував в контору й повідомив, що з’явлюся на роботі після ланчу, потім помився в душі, ковтнув дві пігулки парацетамолу, вмостився з кавою в еркері й налаштувався чекати, коли подіють ліки. День був препаскудний. Вітер гнав небом важкі свинцеві хмари, раптовий шквал затарабанив дощовими краплями по шибці, і все за вікном набуло розмитих обрисів. Воно й на ліпше. Садок заріс хащами і мав більш занедбаний вигляд, ніж будь-коли. Навесні треба буде взяти себе в руки й навести там лад. І скрипучу хвіртку треба полагодити, і дірку в ринві залатати. Тисячі різних справ, до яких не доходять руки.
У душі я добре знав, що практичними проблемами намагався відволікти себе від думок про вчорашню пиятику, коли поназамовляв купу пляшок вина, коли слова лилися з мене потоком, коли запрошував до свого столу малознайомих людей — усе лиш задля того, щоб не думати про Сюнне, про те, що вона може таки справдити погрозу й піти з адвокатури, знову покинувши мене самого. Бо тоді я почувався б дуже самотнім.
Звісно, абсурдно було це все аж так гостро сприймати. Ми дорослі люди. Адвокати постійно міняють роботу, колеги приходять і відходять — це нормально. Коли ми вчора попрощалися, Сюнне здавалася сумною і втомленою. Мені варто було б щиро поговорити з нею, а не напиватися і не поводитися, як підліток. Як за покару, я підвівся з затишного фотеля і подався до справ, виконувати які мені хотілося найменше в світі.