Вода скрапувала з мого дощовика і збиралася калюжками на підлозі. З Маґнусом саме проводили всілякі гігієнічні процедури, тож мене попросили почекати. Через десять хвилин у коридор вийшла доглядачка й запросила мене до палати.
— Як він сьогодні? — запитав я.
— Більш-менш нормально.
Усмішка доглядачки була такою ж невиразною, як і її слова.
— Я не про діагноз запитую. Мене лише цікавить, чи маєте ви з ним контакт.
Жінка завагалася, ніби не знаючи, чи має право відповідати на таке запитання.
— Розмовляє принаймні трохи більше, — нарешті сказала вона.
— ОК, у його балаканині простежується логіка?
Жінка скривила міну, яка могла означати все, що завгодно.
— Поговоріть з ним самі, то й знатимете.
— Привіт, Маґнусе! Пам’ятаєш мене?
Маґнус Саннторв розплющив очі, подивився на мене. Не видно було, що впізнав, замість мене цілком міг стояти кіт або шафа.
— Сюнне, — промовив Маґнус.
Отже, таки впізнав, припустив я.
— Вона не має змоги представляти твої інтереси.
— Мені Сюнне більше подобалася.
— Доведеться вдовольнятися мною, — трохи роздратовано сказав я.
Замість відповіді Маґнус підняв праву руку й потряс кайданками, аж вони забряжчали об металеву побічницю.
— Хочу, щоб це зняли. Скажи їм, хай знімуть!
— Сумніваюся, що мене послухають… Поліція боїться, що ти можеш знову втекти або заподіяти комусь шкоду.
Маґнус скривився, ніби я ляпнув якусь несосвітенну дурницю.
— Ти зумів втекти із закритого закладу, тож не дивно, що тепер бояться.
Маґнус ніяк не зреагував на мої слова, дивився на мене звичним порожнім поглядом, який неможливо було витлумачити, хоч як я старався.
— А чому ти, власне кажучи, утік, Маґнусе? Чого повернувся в Саннторв?
— Додому.
Лише це одне слово. На мить мені здалося, що я недочув, Маґнус говорив дуже тихо.
— Але чому? Чому хотів додому?
— Побачитися.
Ніби бажання побачитися вдома з рідними було найприроднішим у його житті. Хоч для більшості людей — так, найприроднішим.
Я підшукував нове запитання.
— Думаєш… думаєш, що вони чекали на тебе?
— Ясно!
— Звідки така впевненість? Ти дуже давно востаннє був удома.
— Вони мене запросили.
— Це ж як? Написали листа, зателефонували чи що?
Маґнус похитав головою.
— Брат мені сказав.
Я не зміг потамувати в собі відразу.
— Твій брат?
— Він сказав, що мені час повертатися додому. Що вони чекають на мене.
— Але ж твій брат…
Я затнувся. Не було сенсу нагадувати, що його брат загинув сім років тому. Він говорив так переконано, і це було дуже дивно.
— А що сталося, коли ти прийшов додому, Маґнусе? — випитував я далі.
Він не відповів.
— Ти зрозумів, що вони всі мертві, так?
У його очах майнула тінь.
— Мертві?
— Так… Твоя сестра. Твій батько і твоя мати. Усі мертві.
Я не знаю, що на мене найшло. Не варто було бомбити його словами, наче кулеметною чергою. Можливо, я лише хотів проникнути крізь непробивну заслону в його потойбічний світ.
— Так, — раптом озвався Маґнус, аж наче здивовано. — Він заслужив собі на це.
— Про кого ти кажеш?
— Сіверт.
— Твій батько заслужив на смерть? Це ти хочеш сказати?
Певно, Маґнус щось помітив у виразі мого обличчя — проблиск страху, недовіри чи ще чогось, не знаю… Але він умить змінився.
— Ти мене боїшся, — мовив він.
Це не було запитання, це було ствердження.
Розділ 17
— Поліція знайшла мотоцикл, — повідомила Карла.
Я на мить завис, не розуміючи, про що йдеться.
Увесь ранок провів у в’язниці з клієнтами, моя голова була налаштована на іншу хвилю.
— Мотоцикл, на якому Маґнус Саннторв доїхав до Далгайма, — терпляче пояснила Карла.
— А, ясно, — нарешті до мене дійшло. — Давно час! І де його знайшли?
— В озері… у Ренншьо. Зараз чекають на евакуатор. Але Маркюссен телефонував з іншої причини. Ти начеб казав, що хотів би поглянути на місце злочину. Цікавився, чи не бажав би ти приїхати туди, Якщо вже він, так чи інак, на місці.
— Чому б ні? Сьогодні я вже майже не маю справ.