— Можна з тобою?
Я бачив, як загорілися її очі.
— Звичайно! — погодився я, хоча волів би, насправді, поїхати туди сам. — Лише погляну, чи немає якихось термінових листів в інбоксі, і можемо вирушати. Моє авто стоїть в підземному гаражі «Клостер».
Фьорд і небо віддзеркалювалися одне в одному, однаково сірі й безбарвні. На узбіччях, там, куди не сягали сонячні промені, лежали латки брудного, пістрявого снігу. Гарна погода трималася вже тиждень, з гірських схилів стікали й спадали водоспадами тисячі маленьких струмочків. Уздовж дороги зрідка траплялися садиби, ніби люди воліли жити окремішньо, самотиною.
— Яка Богом забута місцина, — схвильовано промовила Карла. — Як люди можуть хотіти тут жити?
— Зате погода гарна, — озвався я.
— Ага, двічі на рік — два дні в травні і два дні в червні, перед початком шкільних канікул.
— Я був у лікарні, розмовляв з Маґнусом.
Карла підсунулася вище на сидінні, обернулася до мене.
— Коли?
— Кілька днів тому.
— І що він сказав?
Я коротко переказав їй нашу розмову.
— Майже рівнозначне зізнанню, — закінчив я розповідь.
— Сказати, що Сіверт собі на таке заслужив, не зовсім те саме, що зізнання, — задумливо промовила Карла.
— Майже.
— Маґнус Саннторв психічно хворий. Він міг сказати все, що завгодно.
— І вчинити — теж.
Карла повела плечем, відхилилася на підголовник і заплющила очі. Я не мав нічого проти тиші.
Ми проминули розворот і побачили їх. Білий автофургон, авто поліції, старенький «форд» Маркюссена й евакуатор від фірми «Вікінг», який бадьоро підморгував червоними й жовтими лампочками. Евакуатор з’їхав у траву, майже до краю берега озера. Четверо чоловіків з’юрмилися біля самої води. Маркюссен — з руками в кишенях блакитної пухової куртки, і стильною кепкою «сікспенс» на голові.
Я відрекомендував йому Карлу. Він із зацікавленням зміряв її поглядом. При розмитому світлі зимового дня Карла в своєму пальті-балахоні та ядучо-зеленій шапочці здавалася тоншою і блідішою, ніж зазвичай.
— І що тут відбувається? — запитав я.
— Водолаз зачіпляє трос.
— Як ви його знайшли?
— Тут гралися кілька хлопчаків. Он там, на дереві, висить «тарзанка». Мабуть, побачили тінь мотоцикла, гойдаючись над водою. Особисто не розпитував.
Маркюссен показав на високу сосну. З гілляки звисав довгий оранжевий нейлоновий канат з прив’язаним на кінці патиком. На мить я пригадав «тарзанки» з інших часів, з власного дитинства, як шлунок підкочувався до горла, коли злітав над землею.
Гладінь озера була непорушною, мов оливу на ньому хтось розлив. Раптом дзеркало води розбив водолаз, показуючи догори великий палець. Гладка й чорна голова у водолазному костюмі скидалася на тюленячу.
— Добре, — сказав Маркюссен. — Починаймо!
За пів години скутер лежав на траві, поплямлений іржею після кількох тижнів у воді.
— «Веспа», — упізнав марку Маркюссен.
— Звідки ви знаєте, що саме на ньому їхав Маґнус Саннторв? Свідки розповідали про мотоцикл, а не скутер.
— Звісно, достеменно я не знаю, але звідси недалеко до місця злочину, та й пролежав він у воді немало часу. Тож шанси доволі великі.
Маркюссен нахилився, обтер від намулу номерний знак.
— Власника знайдемо без проблем, а тоді побачимо. Їдьте на хутір, я зараз під’їду.
Будівлі на хуторі Саннторв утворювали неправильний прямокутник. Велетенське дерево — оберіг кожної сільської садиби — розпростерло крислату крону над усім подвір’ям і навіть подекуди над дахами будівель. Навпроти нас стояв житловий будинок під сірим шифером, обшитий дощаним сайдінґом, — класичний хутірський будинок, характерний для Вестланна, не розкішний, але й не бідняцький. Праворуч — господарська прибудова з червоними стінами, давня на вигляд, але добре збережена. Ліворуч — дві менші, ще старіші прибудови; я не міг вгадати їхнього призначення.
Нарешті з’явився Маркюссен.
— Перепрошую, що трохи затримався. Мусив подивитись за завантаженням скутера й відправкою його до міста.
Ґюннар Маркюссен вийняв з кишені ключі, відчинив двері головного будинку, але спинився на порозі.
— Техніки вже все закінчили, ходити можна всюди, але тут ще не прибрали, — попередив він. — Незвичним до такого видовища може стати погано.
Говорячи, він дивився на Карлу, вичекав кілька секунд, а що вона промовчала, стенув плечима й увійшов досередини.
Коридор був великий. На вішаках висів верхній одяг, пальто, робочий комбінезон. Пара рукавиць, видно, впала на підлогу й тепер валялася між черевиками та чоботами, на комоді — рожева мисочка з дрібними монетами, шпильки до волосся, ключі. На стіні — чорно-біла картина з конем, який мчить лукою, на бігу розвівається грива і хвіст.