Наче б звичайне помешкання, якби не бурі плями на лінолеумі.
З правого боку — відчинені на шпарку кухонні двері.
Ліворуч — замкнені двері до вітальні. Маркюссен відчинив їх і ввійшов. Ми — за ним.
Я почув, як Карла голосно сапнула ротом повітря, і швидко озирнувся на неї. Вона пополотніла й заціпеніла, але самовладання не втратила.
Усюди почорніла кров. На меблях, на білих стінах, на фіранках і навіть на стелі, але найбільше на підлозі.
— Тут смердить, — скривилася Карла. — Як… як на живодерні.
— Це і є живодерня, — промовив Маркюссен. — Смерть розкриває, з чого ми складаємося.
Ми рухалися обережно, ніби боялися збудити сплячих. Темні, моторошні засохлі калюжі на паркеті були схожі на карту подій. Я пригадав Сіверта на одному з фото, високого, кремезного чоловіка, який скорчився у позі ембріона, обхопивши себе руками, мовби намагався затулити дірки в тілі, щоб не витікала кров. Неймовірно, як він зумів чинити опір з такими важкими ранами. Сіверт був, напевно, сильним чоловіком, але, навіть вивівши нападника з гри, битву програв. Вбивця свою справу зробив. Сіверт лежав на підлозі, знаючи, що дружина й донька мертві, у цій самій кімнаті, а його серце, тим часом, випомповувало з жил рештки крові.
«Він собі на це заслужив», — сказав Маґнус. Не знаю, навіщо він так сказав, але важко собі уявити, що хтось може заслуговувати на такий кінець.
Я перейшов вітальню, визирнув з вікна — вікно високо, до землі далеко. З цього боку був схил, який стрімко збігав до озера. Було полегшею дивитися на чорну воду з сірими плесами, де легенький вітер брижив поверхню.
— Достатньо побачили? — запитав Маркюссен.
— Якщо вже ми тут опинилися, то хотіли б побачити все.
Кухня мала традиційний, старомодний вигляд, без посудомийної машини, зате з кухонною плитою, якій було не менше п’ятдесяти років. А поза тим, нічого цікавого.
Ми піднялися на другий поверх.
У кімнаті Сіверта й Сюсанне стояло дубове, лаковане двоспальне ліжко. На нічому столику з її — як я припустив — боку лежав журнал «Телегід» і стояли пляшечки з пігулками. На його — пачка паперових серветок і пластинка пігулок від головного болю. Голі стіни, лише над узголів’ям висіла картина — пейзаж.
У кімнаті Марі — напхана одягом валіза. Покришка відхилена. Біля ліжка — книжка з глянцевою обкладинкою. Я взяв її в руки, вона називалася «Донька гробаря» і була восьмою у серії «Нічні мореплавці».
Марі шукала собі нове помешкання в Берґені, а поки перебралася жити додому. Таке траплялося вже не вперше. Вона змінювала роботу за роботою, орендувала то одну квартиру, то іншу. Важко було назвати її безалаберною, але стабільністю в її характері навіть не пахло. Цього разу приїхала надовго. Їй виповнилося двадцять три роки.
Остання кімната стояла порожньою. Специфічний запах вогкості й деревини свідчив, що в ній давно ніхто не жив.
Вийшовши на свіже повітря, я з полегкістю зітхнув. Небо почало захмарюватися. Маркюссен застебнув куртку, рятуючись від пронизливого вітру. Він перевірив дисплей телефона, вип’ячив губи, задоволено кивнув.
— Є інформація про скутер, — сказав він. — Про викрадення заявили наступного дня після вбивств.
— Якщо, заявили наступного дня, то це не конче той… — почала було Карла, але замовкла, коли Маркюссен заперечно похитав головою.
— Власника не було, їздив у справах. Заявив, щойно повернувшись додому. Саме ним, без сумніву, скористався Маґнус.
Маркюссен відчинив автомобільні дверцята, сів за кермо.
— Ще маєте запитання? Бо ось-ось піде дощ, а я вже давно не люблю їздити в дощову погоду і в темряві.
Розділ 18
— Не знаю, як це сталося, — промовив мій клієнт. — Певно, помилково щось натиснув… Я не мав жодного наміру завантажувати ту сторінку. Ті комп’ютери… я небагато про них знаю.
— Отже, ви визнаєте, що на той сайт таки заходили?
Клієнт вагався, крадькома глипнув на мене, але я нічим не міг йому допомогти. Сам мусить вирішувати, що йому відповідати.
— Я думав, там звичайне порно, — врешті видушив він із себе. — Не дитяче. Діти мене не цікавлять. У цьому сенсі, я маю на увазі. Вони мене не збуджують.
Слідчий зітхнув.
— На цьому сайті звичайного порно не буває. Лише дитяче.