Сюнне вражено глянула на мене.
— Що? Що за дурниці!
— Просто подумав, якщо вже ти поводишся так, наче ми десять років одружені, то чом би не узаконити наші стосунки!
— Ха-ха! Дуже дотепно, Мікаелю! Але, боюся, ти для мене надто старий. Я вже за кілька тижнів з тебе весь дух виб’ю!
Її слова, мов удар під дих, але чим я міг його парирувати? Іноді я почувався застарим навіть для себе самого.
Ми рушили далі, повз Мюрен з білими повапнованими стінами. Колись цей будинок служив резиденцією начальника фортеці Берґенсгюс. Тепер тут була крамниця, у якій, мовби задля підкреслення місцевих особливостей, продавали майже винятково дощовики й парасольки.
— Куди ми йдемо? — запитав я.
— Скоро побачиш, Мікаелю, — загадково відповіла Сюнне.
Вона вела мене східною набережною Страндґатен, звернула праворуч, у напрямку будівлі суду, Тінґгюсе. Десь посеред того міського кварталу зупинилася, вийняла з торбинки ключі.
— Весь п’ятий поверх вільний, — сказала Сюнне.
Я ходив з кімнати в кімнату. Звук кроків відлунював від порожніх стін. У цих кабінетах я провів чималу кількість років свого активного професійного життя. Кожна кімната, до якої я заходив, таїла свої спогади. Люди, які мене зрадили; справи, які через інтриги не потрапляли до моїх рук, — ці спомини врізалися найглибше в пам’ять. Були, звичайно, і приємні моменти, але тепер, коли минуло стільки часу, поразки пам’яталися ліпше, аніж тріумфи.
У кутовій кімнаті я стояв довше, роззирався на всі боки. Колись тут був мій кабінет.
— Хочеш собі його повернути? — запитала Сюнне.
— Ти, справді, вважаєш, що нам треба переїхати саме сюди?
— Чому — ні?
— Вони мене вишворгнули звідси за першої ж нагоди, — промовив я, сам вражений гіркотою в голосі, яка нараз на мене накотила. — Мої колеги! Всадили ніж у спину!
— Я знаю. То й що з того? Ці кімнати — усього лиш… стіни, архітектура. Петер мертвий, Ганс Улав втратив адвокатську ліцензію, Стайнар Крукен горбатиться десь на задвірках в Естланні.
Я не міг цілком з нею погодитися. Все тут нагадувало часи, які вже ніколи не повернуться, мрії, які вже ніколи не сповняться. Усе тут нагадувало про те, ким я міг би стати, але не став.
Вголос я нічого не сказав. Натомість прискіпливо роззирався навколо.
— Доволі нужденний все має вигляд.
— Не біда, побілимо, і стане гарно.
— Чи по кишені нам оренда?
— Що ж, доведеться узяти ще кількох працівників, щоб було з ким ділити витрати. Я маю подругу, зацікавлену працювати з нами. А ти міг би оголосити конкурс на посади, хіба ні? У нашій сфері завжди знайдеться хтось незадоволений умовами праці, хто хотів би змінити контору.
Я підійшов до вікна, визирнув надвір. Стоматологічна практика навпроти, через дорогу, нікуди не поділася. Досі пам’ятаю, як пломбував у того лікаря зуб, завжди підозрював, що він економить гроші на знечуленні.
— Що скажеш, Мікаелю? Чудове приміщення, саме те, що нам треба!
Мені хотілося заперечити, але чув з голосу, як Сюнне неймовірно хочеться сюди перебратися.
— Так, я завжди можу поцікавитися серед колег, кому закортить з нами працювати, — кивнув я.
Не встигли слова злетіти з язика, як я про них пожалкував, але було вже надто пізно. Я лишень простягнув їй мізинець на знак підтримки, та з досвіду добре знав, що Сюнне тільки цього й треба.
Наступного дня я, не плануючи візиту наперед, зайшов до Рюне Сайма. Він вражено дивився на мене, коли я став на порозі.
— Мікаелю! Чим зобов’язаний такою честю? Лиш не кажи, що тобі знову потрібний адвокат!
Я засміявся.
— Та ні! Не завадив?
— Усе гаразд. Вип’єш кави?
— Залюбки!
Я помітив, як він змінився, став стрункішим, зник багрянець і одутлуватість на обличчі.
— Маєш гарний вигляд, — похвалив я обережно, бо останнього разу, коли я зауважив колезі, як він схуднув, виявилося, що в нього рак.
— Повністю змінив стиль життя, — пожвавився Рюне. — Покинув курити, не п’ю пива, правильно харчуюся…
— Нівроку!
— А я не мав вибору. Відлежав у лікарні Гаукеланн через тромби в судинах. Лікарі не панькалися, відверто сказали: або я міняю спосіб життя, або… бааах…
Рюне гримнув себе кулаком у груди, мовби демонструючи, як розривається серце.
— Ясно, — промовив я. — Це просто чудово! Сподіваюся, після стількох змін у житті тобі закортить іще щось змінити.
Рюне запитально глянув на мене.
— Ми з Сюнне хочемо переїжджати в нове приміщення, — пояснив я. — Нам потрібний компаньйон, щоб розділити орендну плату.