Маґнус Саннторв теж був моїм нечистим сумлінням, хоча в іншому. Я усвідомлював, що мав би провідувати свого клієнта частіше. Його давно виписали з Гаукеланна лише для того, щоб знову покласти в закриту психлікарню в Саннвікені. Інші клієнти телефонували, нудили, погрожували змінити адвоката, якщо я негайно не провідаю їх у тюрмі, і лише Маґнус жодного разу не потурбував. Тому я з легким серцем відсував його кудись далеко в закамарки свідомості, однак настав момент, коли відсувати вже не було куди.
Високий і кремезний рудоволосий доглядач зустрів мене й провів у кімнату з голими стінами й великим столом посередині. По один бік столу стояв один стілець, по другий — три.
— Ви сядете тут, — показав мені на стілець доглядач. — А ми вдвох навпроти, Маґнус посередині між нами.
— Я хотів би поговорити з ним наодинці. Я ж його адвокат.
— Ні, не дозволено.
— Можна ж не знімати з нього кайданків.
— У нас такого немає, лише гамівні ремені в надзвичайних ситуаціях. Прошу вас сидіти на стільці, коли ми його приведемо. І, будь ласка, не вітайтеся з ним за руку, не вставайте з місця і не ходіть кімнатою під час побачення. Домовилися?
На мить я побачив себе їхніми очима. Людиною, якою можна попихатися, як завгодно — сядь сюди, стань туди. Я не відповів на останнє запитання, просто дивився у вікно.
На березах напучнявіли й позеленіли бруньки, завважив я. За шибкою, поміж прутами ґрат, пурхали дві або три жваві маленькі сірі пташки з жовтими грудками. Я намагався згадати, як вони називаються, бо відчував, наче мав би це знати.
Коли двері нарешті відчинилися, і до кімнати завели Маґнуса, я підвівся і рушив йому назустріч з простягненою рукою. Доглядач кинув на мене лютий погляд, але змовчав. Маґнус вхопив мою долоню, трохи затримав потиск. Цікаво, коли востаннє хтось подавав йому руку?
— Привіт, Маґнусе!
Я назвав його на ім’я, і з ним щось відбулося. Якась секундна ледь вловна зміна, коли він глянув мені у вічі, і несмілива усмішка промайнула його обличчям. Ніби хтось відгорнув серпанок і показав цілком іншу людину.
Рудий доглядач поклав руку на плече Маґнуса й демонстративно провів його до середнього стільця, приязно, але рішуче змусив сісти.
— Як голова? — запитав я.
— Голова? — перепитав Маґнус, наче я говорив загадками.
— Ти мав поранення голови, — нагадав я. — Тебе прооперували.
Маґнус далі дивився на мене, нічого не розуміючи.
— До суду ще кілька тижнів, Маґнусе. Ми мусимо поговорити.
— Нащо?
— Я вже тобі казав… Твоя родина мертва, поліція вважає, що їх усіх убив ти. Тому потрібний суд, щоб з’ясувати, чи це правда. Тебе питатимуть, чи ти вбивав. Якщо, звісно, визнаєш вину, так це називається. Тобі треба буде відповісти «так» чи «ні».
— ОК.
Я вичекав паузу, але Маґнус більше нічого не сказав.
— Або ж я відповім за тебе, якщо тобі так легше.
Я відразу пожалкував за свої слова. Щоденна лікарняна рутина й ліки роблять пацієнтів безвольними, позбавляють їх відчуття відповідальності. Я й сам помітив, як мені було просто ухвалювати рішення замість нього, через його голову.
— Так, так і зроби, — кивнув Маґнус.
— Але ти мусиш сам визначити, що я повинен відповісти на суді. Я маю знати, визнаєш ти свою вину чи ні.
Маґнус на мить заплющив очі, ніби йому докучали мої допитування.
— Кажи, що хочеш, — сказав він і раптом підвівся.
Доглядачі зірвалися на ноги, але Маґнус на них навіть не глянув. На мене теж не глянув.
— Я втомився, — промовив він кудись у простір. — Я хочу в палату.
— Йому призначили нові ліки, — звернувся до мене рудий доглядач, ніби самого пацієнта тут і не було. — На початках проявляється втома і розсіяність, доки лікарі не доберуть оптимальної дози.
— Сподіваюся, до суду все владнається, — промовив я. — Він для вас не є новим пацієнтом, про якого ви нічого не знаєте. Я поговорю про це з лікарем.
Розділ 20
— Дякую, що ти знайшов час зайти до мене!
Прокурор, Ґабріеллє Соммер, підвелася з-за столу.
— Та нема за що! Вітаю з підвищенням, до речі! — сказав я.
Ґабріеллє повела плечем, мовби показуючи, як їй байдуже до посади головного прокурора округу, але мене важко обдурити. Ця жінка завжди була амбітною і цілеспрямованою, а ще розумною і гострою на язик, тому нажила собі і друзів, і ворогів. Я не належав ні до тих, ні тих, однак ставився до неї зі здорового, професійною повагою.
— Кави хочеш?