Не чекаючи моєї відповіді, Ґабріеллє підійшла до столика в кутку з кавником і кількома філіжанками. Її підбори клацали по паркеті.
— Справа стосується Маґнуса Саннторва, — уже без подальших ввічливих церемоній сказала вона, простягаючи мені філіжанку.
— Я так і думав.
— До суду вже не так багато часу. Як я бачу, ти досі не подав обґрунтування доказів на користь свого підзахисного.
— Бо не маю таких доказів.
Ґабріеллє Соммер звела догори брови.
— Справді? Жодного документа? Жодного свідка?
— Гадаєш, це так дивно? Наскільки я знаю, ти вже маєш у своєму списку всіх, хто може свідчити про цю справу. Мої свідки не такі вже й актуальні.
— Що ж, твоя правда. Тут у нас, очевидно, великих розбіжностей не буде.
Наприкінці її фрази у повітрі наче завис знак запитання.
Я вагався. Надто глибоко в мені закладено не говорити зайвого, лише те, що вкрай необхідно, до останньої миті не розкривати карти. Ми — з протилежних боків барикад, вороги на час судових змагів. Однак ця справа не схожа на жодну в судовій практиці.
— Подаси прохання про виправдання? — зрештою, відважився запитати я.
— Схоже на те, що не матиму іншого вибору, — відповіла Соммер. — Саннторв провів останні сім років у Саннвікені, експерти-психіатри не мають ніяких сумнівів, що на момент скоєння злочину він перебував у неосудному стані. Тому його треба звільняти.
— Тут я погоджуюся.
— Я на це розраховувала. Однак, задля порядку, я повинна визнати, що ніколи раніше не бачила Маґнуса Саннторва. Якщо в суді він поводитиметься адекватно й мислитиме раціонально, то я, можливо, ще зміню своє рішення.
Я лише мовчки кивнув.
— Власне, я маю великі сумніви щодо самої його появи в суді, — вела далі Ґабріеллє Соммер.
— Що ти маєш на увазі?
— Якщо він «буйний», то це ще питання, чи можна приводити його до суду. Такі справи є випробуванням для будь-кого, що вже казати про психічно хворих людей. Хтозна, як він зреагує. Він…
— Чи агресивний? Це тебе цікавить?
На обличчі Соммер майнула ледь помітна дратівливість, ніби я звинуватив її в боягузтві.
— Це цілком логічне запитання, — швидко відповів я, намагаючись загладити ситуацію. — Але мушу сказати, що я ніколи не зауважував за своїм клієнтом ні агресії, ані будь-якої іншої загрозливої поведінки. Він… він просто дуже дивний. Як на мене, не бачу ніяких перешкод, щоб він постав перед судом, не певний лише, чи багато він зрозуміє і усвідомить з того, що там відбуватиметься.
Ґабріеллє Соммер насупила брови.
— Зможе дати пояснення, як гадаєш?
Я розвів руками.
— Не знаю, Ґабріеллє. Я його питав, але відповіді не одержав.
— Ясно… Буде, як буде… Ти завважив, Бренне? Ми, здається, вперше одностайні з тобою в судженнях.
— Колись же мало таке статися! Я дуже сподіваюсь, що ти проситимеш для нього примусового психіатричного лікування.
Прокурор кивнула.
— Хоча який сенс просити, якщо звинувачений і так перебуває в закритому медичному закладі. Але іншого виходу нема, бо інакше скидатиметься на те, ніби після вбивства трьох людей він уникне покарання, хай навіть мінімального, а це буде важко пояснити громадськості.
— Сенс у тому є.
— І ти не опротестовуватимеш?
Я подумав про Сюнне, як вона дорікала собі за те, що трапилося. Не хотів би опинитися в її ситуації, але ж не міг я сказати це прокуророві.
— Все залежатиме від рішення мого клієнта.
— Хоч воно ніяк і не вплине, — сказала Ґабріеллє Соммер. — Ніхто при здоровому глузді не випустить такої людини й не поверне її в суспільство.
— У мене працює одна молода колега, — змінив я тему. — Чи можна їй бути присутньою на суді в ролі моєї помічниці? Вона весь час допомагала вести цю справу, має добрий досвід.
— Я не проти, — погодилася прокурор.
Я підвівся, почав одягати плащ.
— Тоді побачимося за чотирнадцять днів.
— За п’ятнадцять… А ти мене, бува, не хочеш обвести довкруг пальця, Мікаелю?
В очах Ґабріеллє Соммер раптом майнула тінь сумніву.
— Ти про що?
— Ми з тобою не вперше зустрічаємося в суді по обидва боки барикад. Я знаю, який ти спритний на всякі фіглярські штучки.
Я засміявся.
— Не цього разу! У рукаві нічого не ховаю. Гарантую!
Розділ 21
Карла чекала на мене перед парадним порталом Дому суду. Вона мала неймовірно мізерний вигляд на тлі маєстатичних скульптур, які символізували чотири головні чесноти: мудрість, справедливість, розсудливість і мужність.
— Доброго ранку, — привіталася Карла, широко всміхаючись.