— Привіт, — кивнув я.
— Щось сталося?
— Звідки ти це взяла?
— Вигляд у тебе сердитий.
— Я не сердитий, Карло. Я нервуюся.
Карла ошелешено глянула на мене.
— Це правда? За стільки років адвокатської практики ти ще нервуєшся перед судом?
— Я щоразу нервую.
І це правда, однак цього разу я стресував зовсім по-іншому. Зазвичай я себе вмовляв, що нічого втрачати, що мені всього лиш треба бути на своєму місці й пильнувати, аби все відбувалося за законом, однак після останньої зустрічі з Маґнусом сумніви пустили коріння в моїй душі. Я ніяк не міг забути несміливої усмішки на його обличчі, коли я привітався з ним за руку. То був короткий спалах цілковитої притомності та ясного розуму. А якщо він нас усіх дурить? Я його не знав і ніколи не намагався пізнати глибше. Я збагнув, що не маю ані найменшого уявлення, чого мені варто сподіватися найближчими днями. Поганий початок судового процесу.
Ми піднялися сходами, знайшли свій зал засідань і почали розкладатися з паперами, а мене ні на мить не полишало відчуття, ніби я з’їв щось нестравне. Я вибачився, добіг до туалету й виблював — таке постійно траплялося зі мною перед початком судового розгляду справи.
Коли я повернувся на своє місце, мені стало трохи легше. Зал, який ще кілька хвилин тому був порожній і тихий, тепер гудів притлумленим збудженням. Прийшла Ґабріеллє Соммер. Ґюннар Маркюссен теж уже прийшов. Він кивнув мені. Прокурор перейшла залу, усміхнулася і міцно потиснула мені руку. Якщо вона й нервувалася, то добре це приховувала.
— Карла Кесслер, — відрекомендував я помічницю.
— Приємно познайомитися, — відповіла Ґабріеллє Соммер. — Ви — другий адвокат, я так розумію? Судовий досвід, певно, невеликий?
— Кримінальна справа в мене вперше.
Ґабріеллє звела брови.
— Не найлегша справа для дебюту!
Карла й Ґабріеллє ввічливо усміхнулися одна одній. Більшої різниці між двома жінками годі собі й уявити. Шпичакувата Карла з коротенькою зачіскою-їжачком, здавалося, тонула в надто просторій, мовби з чужого плеча, адвокатській мантії. Під мантію вона одягнула блузку, яка не повністю ховала татуювання. Залітна пташка в цих лаштунках.
Ґабріеллє ж, навпаки, мала бездоганний вигляд. Перфектний макіяж. Сяйливе біляве волосся. А мантія з шовковими вилогами ніби пошита спеціально на неї.
— Де підсудний? — запитав я.
— Везуть. Я подумала, що ліпше доставити його відразу в залу, ніж тримати до початку засідання в тимчасовій камері.
— Розумно, — погодився я.
Ми вдвох підійшли до експертів, двох психіатрів. Один — літній чоловік з бородою і вусами, другий — значно молодший з гладко поголеними щоками. Та все ж вони були дуже схожі, тільки я не міг збагнути, чим саме. Я поцікавився в Карли.
— Це тому, що обидва підсвідомо випромінюють зверхність, видаючи її за компетенцію, — презирливо скривила губи Карла.
Поява в залі суду Маґнуса Саннторва розхвильованого галасу не спричинила. Через кайданки, він ніс руки перед собою, не виявляв жодної цікавості, не розглядався на всі боки, не перехоплював нічиїх поглядів — слухняно дозволяв себе провадити полісменові, який міцно тримав його за передпліччя. Маґнус був одягнений у джинси й синю джинсову сорочку, що надавало йому цілком звичайного вигляду, і все ж його особа шалено притягувала увагу присутніх.
Чоловік убив свою родину. Це збуджувало, більшість дивилися на нього, як на тигра в зоопарку: ось лише за кілька метрів грізні гострі зуби, але можна безпечно розглядати.
Я підвівся, забрав Саннторва від поліцейського, підвів до стільця поряд зі своїм стільцем.
— Привіт, Маґнусе! Готовий до суду?
Маґнус не підвів очей, пробурмотів щось нерозбірливе. Я не мав певності, чи він розуміє, де перебуває і навіщо. Голосно брязнули кайданки, коли він поклав руки перед собою на стіл.
— Невже в суді потрібні кайданки? — запитала Карла. — Це якось…
— Я теж такої думки, — відповів я, але більше нічого не встиг сказати, бо позаду суддівського столу відчинилися двері.
Заскреготали, відсуваючись, стільці. Я встав, легенько потягнув за руку Маґнуса, щоб і він підвівся. Той розгубився, спершу опирався, а потім незграбно встав зі стільця. На ту мить судді вже зайняли свої місця, і публіка в залі теж почала сідати. У цьому ще одна дефініція божевілля, нічим не гірша за інші, — цілковитий дисонанс з навколишнім світом, подумав я.
Шалено заклацали камери, замиготіли спалахи — журналісти не могли відмовити собі в задоволенні знімати Маґнуса Саннторва, який розгублено розглядався навколо.