— Зйомка в суді заборонена, — нагадала Ельсе Беате Тюне. — Якщо хтось іще зніматиме, виведу з зали.
Суддя, повна, огрядна п’ятдесятилітня дама, почепила окуляри, обвела поглядом публіку. Я добре її знав, разом вивчали право в університеті. На початку кар’єри вона була трохи невпевненою і неуважною, але з роками вбулася в роль і здобула заслужений авторитет.
— Чи є потреба попередньо з’ясовувати якісь моменти до початку слухань? Прокуроре? — промовила вона.
Ґабріеллє Соммер підвелася.
— Так, ваша честь! Хотіла б просити, щоб старшому інспекторові Маркюссенові дозволили бути присутнім на слуханнях, хоча він і числиться у списку свідків і формально не має на це права, доки не дасть свідчень. Маркюссен вів слідство у справі, тому сторона обвинувачення вважає доцільною його присутність від самого початку слухань.
— Гаразд, я розумію, — кивнула суддя. — Адвокате Бренне? Коментарі? Заперечення?
— Ні, жодних, — відповів я, не підводячись.
— Я теж не заперечую.
Суддя щось занотувала в блокноті, а тоді підвела очі на Карлу.
— А ви — адвокат Кесслер, гадаю?
— Так, — відповіла Карла.
— Чудово! Можемо розпочинати!
Я рвучко встав, зі скрипом відсунувши стілець.
— Прошу дозволу на час засідання зняти з підсудного кайданки. Це — небажана й непотрібна практика.
Суддя Тюне завагалася.
— У залі три охоронці, — наполягав я. — Вважаю, цього достатньо.
— Пані прокурор?
Ґабріеллє Соммер теж трохи замнулася, а потім знизала плечима.
— Я не проти.
Маґнус хтозна чи й помітив, як з нього зняли кайданки.
— Тоді берімося до справи! — закликала суддя. — Можете попросити підсудного встати, адвокате Бренне?
Вона терпляче витягувала з Маґнуса його особисті дані: ім’я, дату народження, цивільний стан, місце проживання. Кожний пункт Маґнус підтверджував з довгими паузами, ніби був змушений копирсатися глибоко в пам’яті, щоб згадати, хто ж він є.
Суддя почала зачитувати акт обвинувачення.
«…порушення Кримінального кодексу за параграфом 275, а саме: підсудний застрелив пополудні 23 січня свого батька, Сіверта Саннторва, двічі вистреливши з рушниці; жертва померла від завданих ран…»
Суддя Тюне читала повільно, виразним, дзвінким голосом. Закінчивши, вона прискіпливо подивилася на Маґнуса Саннторва.
— Ви вчинили злочин, про який мовиться в обвинувальному висновку?
Я вичекав секунду, чи не захоче Маґнус сам відповісти, а потім підвівся і заявив:
— Мій клієнт не визнає своєї вини.
Це єдине, що я міг сказати замість свого підопічного, доки він сам не виявить бажання заговорити.
— Це означає, що він заперечує факти, на які опирається сторона обвинувачення, чи лише опротестовує карну статтю? — запитала суддя.
То він стріляв чи не стріляв — ось що мала на увазі суддя.
— Боюся, я поки що не можу дати однозначної відповіді, ваша честь, — мовив я. — Мусимо дочекатися його виступу, якщо він, звісно, забажає взяти слово.
— Зрозуміло, — суддя знову щось поспіхом записала в блокноті.
Мені цікаво було, що ж вона там пише. Можливо, тези до судового рішення. Я поклав руку на плече Маґнуса, і той слухняно опустився на стілець. Хай там що він зрозумів чи не зрозумів по суті, принаймні за годину в суді навчився сідати й вставати за командою.
— Яку наркоту вони в нього пхають? — зашипіла мені на вухо Карла. — Фацет зовсім непритомний!
Ґабріеллє Соммер була сьогодні неперевершеною. Я вже не раз слухав її вступні промови, вона, без сумніву, досконало опанувала ораторське мистецтво. Прокурор не лише володіла талантом ґрунтовного викладу справи в зрозумілий для всіх спосіб — таке багато хто утне, а ще й, не піддаючись спокусі розмалювати ситуацію яскравими барвами чи вдатися до брудних риторичних трюків, уміла вести розповідь, на диво, жваво й достовірно.
— Вона чудова, це треба визнати, — прошепотіла Карла.
Я час до часу скоса поглядав на Маґнуса Саннторва. Чоловік сидів непорушно, склавши руки на колінах. Не думаю, що він хоч щось вловлював з того, що відбувалося в залі суду. Двічі його голова впала на груди, щоразу він смикався і тихо зойкав.
Коли Ґабріеллє Соммер нарешті закінчила промову, суддя Тюне запитала, чи не маю я заперечень. Я відповів, що ні, заперечень не маю.
— А я завжди думала, що адвокат теж щось говорить на початку слухань, — в’їдливо шпигнула Карла.
Ми сиділи в цукерні недалеко від суду, ховаючись від журналістів.