— Так, чули.
— Беручи все до уваги, це найімовірніше пояснення картини вбивства. Але мушу наголосити, що хутір Саннторв — дуже хаотичне місце злочину. З цілковитою впевненістю можу сказати лише одне: ніщо з того, що я там побачив, не суперечить гіпотезі старшого інспектора, але чи, справді, усе відбувалося саме так, важко сказати.
Ґабріеллє Соммер задумалася.
— Не вважаю, що це є визначальним у справі, — промовила вона.
Гансен ледь стенув плечима.
— Нічого тут сказати не можу. Моє діло — спробувати відтворити за фізичними слідами картину злочину, а висновки хай роблять інші.
— Звичайно, — погодилася прокурор. — Як ви самі щойно сказали, місце злочину — суцільний залитий кров’ю хаос, однак на підлозі виразно видно сліди ніг. Хотілось би знати, чи вони ідентифіковані.
Гансен погортав стос паперів на столі перед собою.
— Дайте глянути… ми порівняли всі відбитки ніг з наявним у нашому розпорядженні взуттям. Насамперед два чіткі сліди залишив підсудний, Маґнус Саннторв. Є сліди Сіверта Саннторва, він був озутий в шляпанці з характерною рифленою підошвою. У коридорі — доволі чіткі сліди від черевиків двох полісменів і ще один відбиток, з ідентифікацією якого ми трохи намордувалися; він, як виявилося, належав одному з лікарів швидкої.
— І це все? Нічого, що вказувало б на присутність у будинку сторонніх?
— Ні, більше нічого.
Власне, цього вона й добивалася. Усе решта — неважливі деталі.
— Дякую, пане Гансен, — сказала Ґабріеллє Соммер і кивнула судді, даючи знак, що зі свідком вона закінчила.
— Маєте запитання, адвокате Бренне? — запитала суддя.
— Так, кілька, ваша честь, — відповів я і звернувся до свідка. — Як я зрозумів, ви ідентифікували відбитки ніг двох поліцейських, але того вечора їх там товклося значно більше?
— Так, звичайно, але більшості вистачило розуму не топтатися у будинку. Щойно на місце злочину прибула слідча група, на підлогу виклали настил, тому сліди залишили лише два поліцейські, які першими прибули в Саннторв.
— З цим усе ясно. Я теж був на хуторі й побачив на підлозі чимало плям крові, не схожих на сліди ніг. Що це могло б бути, на вашу думку?
— Я про це думав, але не маю стовідсоткового пояснення. Можливо, кров якимось чином потрапила на підошви взуття, не залишивши чітких відбитків. Можливо, слідчі або фотограф оступилися, забувшись чи втративши рівновагу. Зазвичай присутні фахівці мають на ногах бахіли, тому плями від слідів такі невиразні.
— Якщо ви стверджуєте, що зуміли чітко ідентифікувати лише сліди п’ятьох осіб, то чи означає це, що інших людей там не могло бути?
— Ні, я не заперечую присутності ще когось.
— Тобто в будинок міг заходити ще хтось, не залишивши по собі виразних слідів? — перепитав я, щоб забити цвях у голови навіть найсонливіших суддів-помічників і пробудити їхню увагу.
— Саме так.
— Дякую. Більше запитань нема.
— Чудово, — підвела риску Ельсе Беате Тюне. — Тоді, мабуть, час оголосити обідню перерву…
— Ідіоти, — голосно й чітко відкарбував Маґнус Саннторв.
Це прозвучало так раптово і несподівано, що суддя розгублено роззирнулася довкруги, перш ніж зрозуміла, хто говорив.
— Даруйте?
— Ви нічого не розумієте!
— Чого ми не розуміємо, пане Саннторв? — спокійно запитала суддя Тюне. — Можете нам пояснити?
Маґнус Саннторв в’яло підвівся. Краєм ока я помітив, як полісмени-охоронці теж встали зі своїх місць. Один з них підійшов до Маґнуса й поклав руку йому на плече, але суддя промовисто зиркнула на нього і ледь помітно похитала головою.
— Хай говорить!
— То був мій брат! — викрикнув Маґнус.
Ельсе Беате Тюне витріщилася на підсудного.
— Що ви маєте на увазі?
— Мій брат, — повторив Маґнус. — Він був там.
— Де він був?
— Вдома. Вдома на хуторі.
— Коли? Про який час ми зараз говоримо?
— Того вечора… Про який іще час ти кажеш? Та що з тобою таке?!
— Ви маєте на увазі вечір, коли вбили вашу родину?
Маґнус підкреслено кивнув раз головою.
— Так! Той вечір…
Перешіптування в залі стихли, лавки не скрипіли, не шарудів ані один папірець. Я почув лише, як десь далеко в будівлі грюкнули двері — і все. Очі присутніх прикипіли до Маґнуса. Ми чекали, що він скаже щось іще, але Маґнус мовчав. Нічого не відбувалося. Ніхто не порушував тиші.