Першою заговорила Ґабріеллє Соммер. Невластивим їй м’яким тоном.
— Це неможливо, Маґнусе… Ваш брат помер багато років тому, ви ж знаєте.
Маґнус сіпнувся, ніби від ляпасу по щоці.
— Брехня! — скрикнув він. — Брехня, брехня, брехня… Мій брат не мертвий. Він розмовляє зі мною… він мені розказує… він пообіцяв…
Старшого віку поліцейський підійшов до підсудного, взяв обома руками за плечі й спробував його посадити.
— Заспокойся, Маґнусе! Заспокойся! — промовив він твердо, але приязно.
Маґнус борсався, намагався скинути з себе руку поліцейського. Я бачив його обличчя, як воно корчилося неконтрольованими гримасами, а тілом наче пробігали розряди струму.
Нараз сили мовби покинули його, він безвольно впав на стілець, але говорити не переставав. Слова далі лилися з нього потоком, але тепер це були уривки фраз без початку й кінця про брехню і правду, про брата, про життя і смерть — одні й ті ж слова та речення, знову й знову.
Щось у всьому цьому було нереальне, скидалося на погано зрежисовану акторську гру. Я глянув у бік експертів-психіатрів, обидва щось запопадливо нотували, геть незворушні, на позір.
— … у смерті… у житті… батько… мати… мій брат… мій брат…
— Досить, пане Саннторв, — урвала його лепетання суддя. — Досить!
Але Маґнуса годі було привести до тями. Суддя важко зітхнула й оголосила нинішнє судове засідання закритим.
Ми стояли на східцях перед будівлею Окружного суду. Перехожі кудись квапилися туди й сюди тротуаром під моросявим дощиком: хтось під парасольками, хтось — увібгавши голову в плечі. Якась знервована мамця тягнула за собою вередливе дитя. Кілька жалюгідних на вигляд наркоманів шукали прихистку під навісом, по інший бік площі.
Нормальний триб життя.
— На якусь мить, я злякався, що він оскаженіє і піде трощити все навколо. Ти бачила його обличчя? А очі?
Карла кивнула, начеб погоджуючись, але ж я мав би знати, що на все в світі вона має свій погляд.
— Так, — сумовито промовила Карла, — безпомічнішої людини я ще в житті не бачила.
Розділ 24
— Як почувається підсудний? — запитала Ельсе Беате Тюне. — Чи варто нам сподіватися таких нападів, як учора, пане Бренне?
Був ранній ранок, суддя покликала нас на нараду, мене й Ґабріеллє Соммер.
— Хтозна, — відповів я. — Вчора ввечері розмовляв з його лікарем, домовилися, що дозу заспокійливих ліків йому трохи збільшать.
— Ліпше хай спить, ніж буянить, — сухо завважила Ґабріеллє.
— Хіба? — заперечив я. — За норвезьким кримінальним кодексом, підсудний повинен бути присутній під час основних судових слухань. І не лише фізично, а й ментально.
Ґабріеллє іронічно скривилася.
— Спить він чи ні, не відіграє ніякої ролі. Твій клієнт, Бренне, однаково нічогісінько не сприймає з того, що відбувається в залі суду.
— Дуже дивна позиція, пані прокурор.
— Дайте мені спокій з вашими дискусіями, — урвала нас суддя. — Ми маємо підсудного, який, без сумніву, не є здоровий і потребує медикаментів, щоб більш-менш стерпно функціонувати. А ви тут змагаєтеся, хто з вас мудріший! Звісно, треба було б призначити йому судового опікуна, щоб, за необхідності, продовжувати процес без його присутності. На мою думку, ви обоє відповідальні, аби до цього не дійшло, мусимо зробити все від нас залежне, зважаючи на ситуацію. Хочу бачити співпрацю і спільне розуміння викликів, а не сварки. Ясно?
Я мовчки кивнув. Ґабріеллє щось буркнула, певно, на знак згоди.
Ельсе Беате Тюне глибоко перевела подих.
— Що ж, починаймо новий день, дітки!
Я час до часу поглядав на Маґнуса Саннторва. Він був доволі притомний, але мене не полишало відчуття, що він і далі перебуває у своєму світі, далекий від усього, що відбувалося навколо. Мабуть, прокурор таки мала рацію: не має ніякого значення, спить він на суді чи ні.
Я і сам ледве поборював сонливість, доки Ґабріеллє одного за одним викликала свідків, і всі вони докладали свій пазл у загальну картину обвинувачення. Час до часу я виринав з дрімоти й ставив якісь свої уточнювальні запитання, і не задля відстоювання захисту клієнта, а тому, що цього від мене очікували. Іноді адвокатський фах схожий на рольові ігри з наперед заготовленими репліками.
Полісмен Гаральд Гюснес зі своїм напарником першими прибули в ніч убивства на хутір Саннторв. Гюснес, високий, атлетичної будови чоловік, бадьоро, швидко й точно відповідав на доволі скупі запитання прокурора. Коли надійшла моя черга запитувати, свідок став відчутно млявішим. Чомусь я ніяк не міг добитися від нього однозначних свідчень.