— Чому ви зупинилися так далеко від хутора?
— Та хіба аж так далеко? — ухилився від прямої відповіді Гюснес.
Я зітхнув, стримуючи роздратування.
— Як далеко?
— Ну-у, десь за триста-чотириста метрів.
— Чому не заїхали відразу на подвір’я?
— А як би ви вчинили в моїй ситуації?
Я закотив очі, обернувся до судді.
— Ваша честь…
— Будьте ласкаві вичерпно відповідати на запитання захисту, — суворо промовила суддя.
— Даруйте, пані суддя, — вибачився Гюснес.
— То чому ви відразу не заїхали на подвір’я? — знову запитав я.
— Ми діяли за приписами.
— Це не відповідь. Про які приписи йде мова?
— Нас вчили, що в небезпечній для життя поліцейських ситуації не можна вриватися на місце злочину.
— А що, була небезпечна ситуація?
— Убили трьох людей! — тріумфально випалив поліцейський. — Якої ще небезпеки хочете?
— Ви ж не могли знати про вбивство!
— Ми не могли знати, чи там його не сталося! Ми отримали наказ взяти зброю, знали, що Маґнус Саннторв може бути особливо небезпечним. Бо вже й раніше вбивав.
— Хіба вашим завданням не був захист родини Саннторвів?
— Так, звичайно!
— То, може, якраз і треба було якнайшвидше заходити в будинок?
— Так, але з обережністю. І згідно з чинними приписами.
Так діалог і тягнувся — колами-колами, — доки суддя не втратила терпець.
— Ми розуміємо, що, на вашу думку, адвокате Бренне, поліція надто довго зволікала, але свідок уже підтвердив цей факт.
— Не надто вичерпно, — заперечив я.
— Можливо, однак, до цього питання ви ще зможете повернутися в дебатах, якщо вважатимете за доцільне для справи.
У тому-то й проблема. Незрозуміло, чому патруль так довго тягнув час — геть непрофесійно, як на мене, — однак сам собою цей факт не мав аніякісінького значення для визнання вини чи невинуватості підсудного.
Я знову обернувся до свідка.
— Ще одне, останнє, запитання, пане Гюснес. Коли ви з напарником нарешті таки зайшли на хутір, як ви повелися насамперед?
— Постукали в двері. Ніхто не відчинив. У нас з’явилося погане передчуття, бо всередині панувала підозріла тиша. Двері були незамкнені, тож ми ввійшли.
— Обидва? І ви, і ваш напарник?
— Так, обидва.
— І що далі?
— Вони були там.
— Ви кажете зараз про родину Саннторвів?
— Так! Усі мертві. Спершу ми подумали, що вбили чотирьох, але в одного помітили ознаки життя.
— То був підсудний, я так припускаю?
— Так, але тієї миті ми цього ще не знали. Думали, що вбивця десь затаївся. Ми викликали підкріплення, самі тим часом швидко обшукали кімнати. А тоді взяли будинок під охорону до прибуття поліції.
— Ясно! Мабуть, страшне видовище?
— Жахливе!
Уперше, відколи Гюснес сів на місце свідка, я відчув, що він казав щиру правду. Я вагався, ще не хотів його відпускати, сам не знаю, чому. Просто якесь підсвідоме небажання.
— Хто приїхав після вас?
— Швидка.
— Вони увійшли досередини?
— Так, відразу зайшли й забрали оцього, — він показав на Маґнуса Саннторва. — Потім приїхали ще два патрульні екіпажі. Майже одночасно. Вони обшукали решту будівель і велику територію навколо хутора. А вже аж згодом прибула група криміналістів зі старшим інспектором Маркюссеном. Ага, ще інспектор Нурайде, він уже був на місці. Здається, він також заходив у будинок. За якийсь час Маркюссен звелів нам повертатися на базу. Ми обидва були добряче причмелені після побаченого.
Гюснес говорив швидко, майже ковтаючи слова, ніби щодуху квапився закінчити розповідь.
Карла смикнула мене за рукав. Я обернувся до неї.
— Що таке?
Вона поклала переді мною теку, розгорнену на рапорті криміналіста з Кріпоса, там де йшлося про аналіз відбитків взуття. Я перебіг очима текст, але не допетрав, що в ньому такого незвичайного.
— Ви закінчили, пане адвокат? — запитала Ельсе Беате Тюне.
— Ще секундочку, ваша честь!
Карла тицьнула пальцем, зашепотіла мені у вухо. Нарешті до мене дійшло. Я трохи подумав і знову звернувся до свідка.
— Хотів би лише підсумувати те, що ви сказали, пане Гюснес. Отже, за вашими словами, до прибуття криміналістичної групи в дім ніхто не заходив, окрім вас, вашого напарника й лікарів швидкої?