— Саме так! А ще, як я згадував, досередини заходив, здається, інспектор Нурайде.
— І ніхто більше?
Гюсне подумав і похитав головою.
— Ні, більше ніхто.
Перед наступним запитанням я витримав паузу, таку довгу, що поліцейський розхвилювався.
— Хто така Еріка Гансен?
Гюснес закліпав очима, облизав губи.
— Що? Чому ви запитуєте?
— Бо, за винятком жертв та вбивці, сліди залишили лікар швидкої і двоє поліцейських. Я виходив з того, що поліцейські — це ви і ваш напарник, але все не так. То були ви й Еріка Гансен.
— А, так, — хихотнув Гюснес, його смішок прозвучав фальшиво й силувано. — Еріка Гансен теж працює в поліційній управі Гордаланна. Я щось не зорієнтувався відразу… запитання було надто несподіване.
— Зрозуміло. Вона слідчий? Чи може, належить до криміналістів-експертів?
— Не знаю.
— То ким вона працює?
— Здається, у відділі підтримання громадського порядку.
— Отож бо й воно. Що забула Еріка Гансен на хуторі? Я вважав, що ви не допускали сторонніх на місце злочину.
— Не знаю навіть. Того вечора там панував такий хаос. А нас з напарником, як я вже казав, через кілька годин відіслали додому.
Гюснес зайорзав на стільці, знову облизав пересохлі губи — ознака того, що бреше. Я лише не міг зрозуміти — чому.
— То, може, старший інспектор Маркюссен нам пояснить, — сказав я й повернувся до столу прокурора.
Ось тут алярм задзвенів по-справжньому. Ґабріеллє Соммер наче нудилася, але аж ніяк не Ґюннар Маркюссен. Він зблід. Я уявлення не мав, що відбувалося, лише розумів, що ненароком тицьнув у болюче місце. За двадцять років у правовій системі відшліфовуєш інтуїцію до досконалості.
— То що скажете, пане Маркюссен? — звернувся я просто до нього. — Як Еріку Гансен занесло на місце злочину?
— Не дуже добре пригадую, — відповів він, але погляду мого уникав.
— Тоді я змушений просити прокурора викликати свідком Еріку Гансен.
— На Бога, навіщо це здалося? — ошелешено запитала Ґабріеллє Соммер.
— Яке це має значення, якщо поліцейський переступив місце злочину, хоча й не мав цього робити?
— Навіть уявлення не маю, але хіба важко з’ясувати?
Ґабріеллє Соммер здвигнула плечима, сердито, проте без ознак занепокоєння… доки не оглянулася на Ґюннара Маркюссена й не помітила виразу його обличчя.
Щойно тоді вона збагнула, що щось не так. Щось, насправді, дуже зле.
Розділ 25
Телефон задзвонив перед самою сьомою. Я ще був у конторі, чекав розвитку подій.
— Це вам телефонують з офісу головного поліцмейстера, — сказав у слухавку незнайомий голос. — Чи могли б ви прийти в Управу на нараду, адвокате Бренне?
— Коли?
— Було б добре негайно.
Увесь вечір я сотні разів запитував себе, що ж, власне, відбулося, але ясності так і не мав. Зачепив важливий нерв — це без сумніву. Ім’я Еріки Гансен спрацювало, як факел, кинутий у пороховий склад.
Але чому?
Карла перелопатила весь інтернет. Знайшла небагато: Еріка Гансен працювала в поліції, мала двадцять шість років і поганий музичний смак. Я не посмів запитати Карлу, що вона мала на увазі під поганим музичним смаком, бо й мій навряд чи був би милим для її вух. Щоб не марнувати часу на всілякі спекуляції, я відіслав її додому, втішивши, що рано чи пізно ми все з’ясуємо.
Вочевидь, з’ясування не затягнеться надто довго, як я того боявся.
Двері ліфта відчинилися, і я вийшов у порожній коридор, не знаючи, куди йти далі. На останній поверх поліційної управи я потрапив уперше. Раптом почулися швидкі кроки, і з-за кута ліворуч виринула чиясь постать. Я впізнав у ній інспектора Нурайде. Спершу подумав, що він вийшов мене зустріти, доки не побачив його обличчя: червоне, мов буряк, жовна зціплені, ніби його ось-ось вхопить інфаркт.
— Привіт, Нурайде, — сторожко привітався я.
Він не відповів, зиркнув на мене повним зневаги поглядом.
Я став, мов укопаний, розгублений, не тямлячи, що діється. Інспектор Нурайде навіть не зупинився, навпаки, проходячи повз мене, зробив різкий випад убік і щосили гупнув мене під дих. Це сталося так несподівано, що я відлетів до стіни, хапаючи ротом повітря.
— Паршивий курдупель, — прошипів він і подався далі.
Я, скоцюрблений від браку повітря і болю в грудині, дивився йому вслід, абсолютно нічого не розуміючи.
— Заходьте, Бренне! — запросив головний поліцмейстер. — Добре, що ви змогли відразу прийти!
Він міцно, однак доволі стримано потиснув мені руку. Я ніколи не перетинався з ним раніше, та обличчя було мені знайоме з газет — видовжена сумовита пика, схожа на мисливського собаку бладгаунда. Головний поліцмейстер був молодший за мене, бюрократкар’єрист, який провів у начальницьких кріслах більше часу, ніж на буденних фронтах поліції.