Маркюссен похитав головою.
— Ні, на щастя! Було дуже темно й повний хаос, але згодом усе з’ясувалося.
Історія була такою абсурдною й неочікуваною, що я навіть не знав, як реагувати.
— То навіщо, скажіть на ласку, ота бісова потайливість? Так, я розумію, пригода не на користь іміджу поліції, надто тепер, коли на порядку денному стоїть питання про перманентне озброєння патрулів, і всім богам на світі відомо, що нашому поліційному округові зайві скандали не потрібні. Але приховувати цю історію — верх непрофесійності! Що скажете, колеги?
— Ліпше запитай отого дурня, Ельдара Нурайде, — втрутилася Ґабріеллє Соммер. — То його блискуча ідея!
— Гаразд! Про що думав Нурайде?
— Про Еріку Гансен, — відповіла Ґабріеллє.
Розділ 26
Я витріщився на неї з роззявленим ротом.
— Вони коханці?
Вона вибухнула зневажливим сміхом.
— Якби ж то! Тоді я змогла б принаймні пояснити собі його поведінку.
— Ельдар — хрещений батько Еріки Гансен, — урвав її сміх Ґюннар Маркюссен. — Її батько був поліцейським. Кент Руал Гансен. Вони з Ельдаром були близькими друзями. Зналися, як пригадую, відколи разом прийшли служити в поліцію. Перед смертю Кента Руала Ельдар заприсягнув опікуватися Ерікою. Мені здається, Кент Руал серйозно тривожився за доньку, і не питай, чому.
— Може, мав підстави боятися, що вона гасатиме лісами з рушницею і стрілятиме в своїх колег, — жовчно завважила Ґабріеллє.
Маркюссен проігнорував її випад.
— Ельдар вважає, що тепер він Еріці за батька. Того вечора, за збігом обставин, він був на чергуванні. Щойно довідавшись про стрілянину, доклав усіх зусиль, щоб її ім’я ніде не спливло.
— Ото придурок, — пробурмотіла Ґабріеллє.
Ґюннар Маркюссен несхвально глянув на неї.
— Погоджуюся, рішення нерозумне, але Ельдар Нурайде — зі старої генерації. До своїх обітниць ставиться надзвичайно поважно. Принаймні він мав рацію, боячись витоку інформації, бо це, без сумніву, означало б кінець поліційної кар’єри Еріки Гансен.
— Натомість це означає кінець поліційній кар’єрі самого Ельдара Нурайде, — додала Ґабріеллє. — Яким би ідіотичним не був його вчинок, він усе ж мав свою причину. Чого не скажеш про тебе, Ґюннаре!
Маркюссен почувався, мов на гарячій сковороді.
— Я вже визнав, що недооцінив ситуації. А коли збагнув суть, було вже надто пізно. Я думав…
— Ти погано думав, — жорстко урвала його Ґабріеллє.
Ґюннар розтулив рота, мовчки стулив і втупився у стіл.
— Тобто Нурайде звільнено? — запитав я.
Головний поліцмейстер дискретно кахикнув.
— Як ви знаєте, у нас, у поліції, існують гнучкі умови для виходу на пенсію. Нурайде вирішив скористатися своїм правом негайно, від сьогодні. Я не заперечував.
— Зрозуміло! А як буде зі старшим інспектором?.. — я глянув на Ґюннара Маркюссена.
— Побачимо… Наш округ не може дозволити собі втрату відразу двох найкомпетентніших фахівців.
Нарешті мені почало просвітлюватися в голові. Поліція й далі не бажає розголосу цієї каламутної історії. Іншого пояснення, чому звільнили лише Нурайде, я не знаходив. Цього разу прикривали не Еріку Гансен, а всю поліційну структуру.
— Ви очікуєте від мене рота на замку? — з недовірою запитав я. — Та це… Я виконую свою роботу! Не моє завдання захищати поліцію Гордаланна від ще одного скандалу!
— Ні, не ваше, зате — моє, — знову озвався головний поліцмейстер.
Я вперше завважив відголосок гніву й розпачу в тоні поліцмейстера. Його посадили в начальницьке крісло, щоб він підтримував лад в управі поліції з низькою трудовою мораллю і поганою славою, а він не впорався.
— Послухайте, Бренне, я нічого від вас не вимагаю. Не маю такої влади. Прошу лише дати мені трохи часу.
— Часу — на що?
— Щоб достеменно з’ясувати, що трапилося. Щоб пом’якшити моральні збитки. Щоб якнайделікатніше подати цю історію, так, щоб преса не з’їла нас живцем.
— І як ви собі це уявляєте? Еріка Гансен сяде завтра у крісло свідка.
— Це не проблема. Ми перенесемо судове засідання, — сказала Ґабріеллє Соммер.
— На якій підставі?
— Стан здоров’я Маґнуса Саннторва. Якщо прокуpop і адвокат одностайно підтвердять, що підсудний перебуває в надто нестабільному ментальному стані, і тому треба почекати до більш слушного часу, суддя не матиме вибору.
— Можливо…
Ґабріеллє Соммер перехилилася через стіл до мене. З сухими губами й стертим макіяжем, вона стала майже схожою на нормальну людину.