— Суддя погодиться на перенесення слухання, навіть почувши правду. Питання лиш в тому, чи потрібне нам таке перенесення — ціною публічного скандалу?
Вочевидь, вона мала рацію. Але що мені до того, якщо навіть поліційна управа спалахне ясним полум’ям, а прокурор виставить себе блазнем при сліпучих спалахах камер?
— А якщо Еріка Гансен і є нашим убивцею? — запитав я.
— Ні! — рішуче відрубав Ґюннар Маркюссен. — Це неможливо! Гаразд, вона почала стрілянину, але ж через паніку. Навіщо їй убивати? Який сенс? Вона поліцейський, Бренне!!!
— Звідки з біса така впевненість? Ти сам щойно сказав, що того вечора вона подалася на хутір з рушницею!
— Рушниця не була знаряддям убивства. Ми, звісно, ж перевірили! Усі жертви вбиті зброєю, зареєстрованою на Сіверта Саннторва. До того ж, на прикладі й ствольній коробці відбитки пальців твого клієнта. Соррі, Бренне, але ти готовий видати бажане за дійсне, сподіваючись, що це змінить хід справи.
Я не встиг відповісти, бо втрутилася Ґабріеллє.
— Саме тому нам і потрібний час. Треба провести ретельне розслідування, перш ніж знімати підозру з Еріки Гансен.
Я по черзі обводив кожного поглядом. Обличчя Ґабріеллє Соммер ледь порожевіло й зраджувало її хвилювання. Ґюннар Маркюссен мав зморений і понурий вигляд. Він зустрівся зі мною поглядом, і на мить мені здалося, що в його очах світилося благання, а потім він знову втупився у стіл перед собою.
— Що скажете, Бренне? — запитав головний поліцмейстер.
Він єдиний тримався незворушно, та навряд чи таким був. Не думаю…
Секунди тягнулися безконечно, довго й в’яло, доки я зважував усі «за» і «проти». Нарешті я зважився.
Частина 2
Розділ 27
Ранки були найкращою порою дня. Не такі вже й добрі, але цілком стерині. Потім поповзом підкрадалася тривога. Лише одна думка пульсувала в голові: по неї хтось прийде, хтось чатує надворі, за дверима. Не знала, хто й коли, але це неодмінно мало статися.
Кожного пообіддя вона сиділа у вітальні, напружено прислухаючись до звуків іззовні та кроків, які то наближалися, то віддалялися. Аж доки гаснув день, і засвічувалися вуличні ліхтарі.
Кілька разів, знеможена до краю очікуванням, вона просто засинала. А коли прокидалася від холоду, не відразу могла пригадати, чому лежить у сутінках на канапі.
Вона почала говорити сама до себе вголос, повторювала якісь окремі, не пов’язані між собою слова, промовляла фрази, позбавлені сенсу. Їй здавалося, що поволі стає такою, як оті божевільні в старих фільмах, які колами нипали в притулках, щось викрикували й голосно балакали, а їх ніхто не чув або не бажав чути.
Страх ставав вбивчим вечорами, змушуючи її раз по раз перевіряти, чи добре замкнені вхідні двері. А потім вона сновигала з кімнати в кімнату, виглядаючи у вікна.
На маленькому задвір’ї ніколи нікого не було. І цього вечора — теж.
Вулиця перед будинком, як завжди, безлюдна й пустельна, хоч би тобі один кіт її перебіг. І все ж вона відчувала сховану за тінями чиюсь присутність. Еріка вмовляла себе, що її паніка безпідставна, що в усьому винні нерви, але намарно. Мозок може проаналізувати й раціоналізувати все що завгодно. Глибоко в її єстві, десь аж у спинному мозку, жила інша сутність, яка нашіптувала, що там, у темряві, хтось чатує на неї, спостерігає за кожним її кроком.
Іноді вона замислювалася, а що буде, якщо страх матеріалізується, набере реальних, конкретних обрисів? Відчує полегшення? Зрозуміє сни, які їй сняться щоночі? Зрозуміє минуле, людей, від яких утекла й пообіцяла сама собі ніколи більше до них не повертатися, ніколи не допустити, щоб вони знову вторгайся у її життя?
Задзвонив телефон. Учетверте за останні чверть години. Еріці й на екран не треба було дивитися, вона знала, що телефонувала мати. Пронизливий дзвінок різав вухо, вібрував нервами. Вона щосили боролося зі спокусою скинути дзвінок і вимкнути мобільний. Але, коли вчинила так останнього разу, мати ще того ж вечора стала на порозі її помешкання.
Еріка трохи вичекала час, а тоді написала коротку смс-ку.
«Усе добре. Поговоримо завтра».
Вона відпила ковток вистиглої кави, захотіла пісяти й почовгала до маленької ванної. Миючи руки, намагалася не дивитись на себе в дзеркало, знала, кого там побачить, але стриматись не могла. Жахливий вигляд. Шкіра під носом, у кутиках губ і на чолі почервоніла й запалилася. Еріка розуміла, що вже час помитися, вимити голову, накласти макіяж і вийти на денне світло, але від самої лиш цієї думки, її знемагала в’ялість і слабкість. Вона повернулася до вітальні, впала на канапу й прочитала довге й цілком передбачуване повідомлення від матері, яке, тим часом, прийшло на мобільний.