— Вони ніколи на таке не підуть!
— О, невже? Чому б це? Бо такі чесні й розумні? Чи може, чинять так з турботою про Маґнуса Саннторва? Гадаєш, коли його засудять за вбивства, це позбавить їх сну? Він божевільний, і, повір мені, ніхто не перейматиметься долею божевільного!
Я дивився на Карлу, як вона стояла посеред кімнати, широко розставивши ноги, зі стиснутими кулаками, наче боксер на рингу.
— Ти параноїк, — промовив я.
— А ти — у ліпшому випадку — наївний, та я скоріш сказала б — боягуз! Ти стаєш на бік поліції, віриш, що вони дотримуватимуться букви закону, хоча вже й продемонстрували тобі протилежне. Ти й далі вважаєш Маґнуса вбивцею, навіть тоді, коли в цій історії з’явилася людина, яка зчинила того вечора стрілянину. Що з тобою, Мікаелю? Невже також настільки затуманений упередженнями, що не бачиш реальності, чи просто не можеш визнати за собою помилки?
Вона так лютувала, аж трусилася. Але в мене настав пересит від її нотацій.
— Досить, Карло! Для себе я вже все вирішив, і, правильне це рішення чи ні, тобі доведеться з ним миритися. Ти мовчатимеш! Ніякого витоку інформації у пресі, ніяких пліток з друзями за кухлем пива! Поки що ти ніде не згадуватимеш імені Еріки Гансен! Зрозуміло?
Карла пропалювала мене поглядом, якусь мить здавалося, що вона не має наміру здавати позиції, але потім неохоче таки кивнула.
Під кінець робочого дня до мене в кабінет зайшла Сюнне. Таке траплялося дедалі рідше. Ми поступово почали відвикати забігати одне до одного на коротку балачку чи поважно обговорювати свої судові справи. Раніше, коли у конторі ми працювали лише вдвох, це було звичною практикою. Мені бракувало тієї буденної близькості. Мені бракувало її. Хоч Сюнне більше й словом не згадувала про своє бажання піти з контори, я не забув. Можливо, вона свідомо намагалася дистанціюватися, щоб полегшити собі відхід. Не знаю… Я щосили вдавав, ніби все тече своїм звичним руслом, однак невідомість тривожила.
— Як справи? — запитала вона.
— Не найгірше. Купа роботи, але з відкладенням судових слухань у далгаймській справі, у мене з’явилося трохи часу для інших клієнтів. Давно час…
— Гм, — хмикнула Сюнне. — Я бачила, як Карла, червона, мов буряк, вилетіла з твого кабінету. Знову посварилися?
— Ти ж її знаєш! Вона не завжди погоджується з тим, як я веду справи.
— І все?
Я не зрозумів, що Сюнне мала на увазі.
— А що ж іще?
— Останнім часом ви дуже багато часу проводите разом… а я добре знаю тебе, Мікаелю!
Нарешті до мене дійшло, що вона мала на думці, і я розсміявся.
— Чи ти здуріла? Карла зовсім не мій тип… І, якщо вже на те пішло, не думаю, що її цікавлять такі, як я.
Ледь помітна рожевість поповзла вгору шиєю Сюнне.
— А в тебе є свій тип жінок? Це щось нове для мене!
— Хочеш сказати, що я не надто перебірливий?
Сюнне мовчки не зводила з мене пильного погляду.
— І як це розуміти, Сюнне? Ти приходиш у мій кабінет і отак, на рівному місці, звинувачуєш мене в любовній інтрижці з колегою? А навіть якщо так, тобі що до того?
— Отже, ти підтверджуєш, що вона твоя коханка?
— Не будь смішною! Ні, ми не коханці! До того ж, я припускав…
— Що ти припускав, Мікаелю?
— Що вона лесбійка.
— На бога! Чому тобі таке спало на думку?
— На нашій новосільній вечірці вона танцювала повільний танець з жінкою-суддею. Ти ж сама бачила. Вони так притискалися…
Сюнне витріщилася на мене.
— Навіть не знаю, що тобі сказати! Дві жінки танцюють удвох, і ти відразу висновуєш, що вони лесбійки… Ну, знаєш! Та ти повний ідіот, Мікаелю!
Розділ 29
Бірґер Біркгауґ двічі моргнув і двічі потарабанив пальцями по столі — тільки це й свідчило, що він не спить з розплющеними очима.
— Розумію, — єдине, що він сказав, вислухавши довгу історію про Ельдара Нурайде, Еріку Гансен і весь отой безглуздий хаос, у який вплуталася поліційна управа Гордаланна.
— Допускаю, що більшість зі сказаного ти чуєш не вперше. Увесь час про це знав, чи не так? — запитав я.
Ясний погляд синіх очей ні на мить не потьмянів. І як я міг подумати, що цей чоловік страждає на деменцію?
— Тобі прикро, Мікаелю, що я був недостатньо щирий з тобою?
Я здвигнув плечима.
— Якби ти зізнався, ми б уникнули решти прикрощів.
Бірґер довго мовчав, мовби мусив ґрунтовно обдумати й сформулювати свою відповідь.
— Я розумію твої почуття, Мікаелю, — нарешті озвався він. — Бо ж ми колеги… Але й мене мусиш зрозуміти. Ми з Ельдаром знаємося дуже-дуже давно, відколи він 1978 року прийшов у поліцію. Він на сто відсотків покладається на мене, і я не чувся в праві не виправдати його довіру.