— Хай він навіть повівся неетично й по-дурному?
— Ельдар не вперше чинить по-дурному.
— І ти щоразу його прикривав?
Бірґер неохоче кивнув.
— Так, прикривав… Попри нечисленні… промахи, він завжди був добрим, відповідальним поліцейським.
— Можливо, Ельдарова кар’єра не урвалася так ганебно, якби ти вчасно його отямив, — сказав я.
— Якщо старість чогось мене й навчила, то не мудрувати заднім числом. Інакше я не мав би більше ні на що часу, — відповів Бірґер Біркгауґ.
Я змовчав.
— Колись усе було інакше, Мікаелю. Ми більше були зорієнтовані на результат. Можливо, іноді й заходили надто далеко, але я не відкидаю думки, що час до часу це було виправдано — на благо всіх.
— Кулаком під дих у ліфті дорогою до камери, наприклад?
— Я вже казав, то були інші часи.
В очах Бірґера майнуло щось таке, чого я досі за ним не помічав — сталевий полиск. Не знаю, чому це мало б мене дивувати. Чоловік пробув на посаді головного поліцмейстера половину людського віку, тож легко обманутися, повівшись на сміхотливі мімічні зморшки, приязнь з начеб розпростертими обіймами, коректне поводження.
— Що тепер говорити, то вже історія, — пішов я йому назустріч.
Бірґер Біркгауґ кивнув.
— Ельдарові було, мабуть, нелегко пристосуватися до нових часів, — сказав він. — Кар’єрні баталії, доповідні записки, анонімки й ще хтозна-що… Новий поліцмейстер, безсумнівно, хороша людина, але вони з Ельдаром з різних планет. Можливо, те, що його звільнили саме тепер, буде ліпше для всіх.
— Не думаю, що Ельдар з тобою погодиться. Він, здається, перекладає вину за своє звільнення на мене. Так мене вдарив, що я ледве віддихався.
— Навмисне?
Я кивнув.
— Напевно, то була лише мить неконтрольованої люті, — спробував виправдати колегу Бірґер, але я бачив — йому це не сподобалося. — А тепер вибач, Мікаелю, я кваплюся, іду з дружиною до театру.
Він натужно встав зі стільця. Я здивовано завважив, що в нього з’явився ціпок, елегантний чорний ціпок зі срібним набалдашником.
— Ти знаєш Еріку Гансен? — запитав я Бірґера, проводжаючи його до приймальні.
— Звичайно, мені відомо, хто це, але не можу сказати, що знаю її. На службі нарікань на неї начеб не було. Зате її батька знав дуже добре. Кент Руал був чудовою людиною. Шкода, що так рано помер.
Ціпок ритмічно цокав по паркеті.
— То про Еріку нічого розповісти не можеш?
Бірґер Біркгауґ зупинився, обернувся до мене.
— Ти, ясна річ, хотів би знати, чи могла вона бути вбивцею?
— Визнаю, така думка мені майнула.
— Знаєш, хто такий Вільям з Окгему або ж Вільям Оккем, як його називали?
Я на мить замислився, пригадуючи.
— Отой з бритвою, англійський філософ?
— Так, він! — нараз просяяв Бірґер, ніби був учителем, а я — учнем, який перевершив його сподівання. — Occam’s razor, «бритва Оккема» — це його «принцип економії» у доведенні теорії пізнання. Принцип його теорії полягає у тому, що найприродніше пояснення і є найбільш імовірним.
— І ти вважаєш, що, за цією теорією, Маґнус Саннторв — убивця.
— Очевидно, — відповів Бірґер.
Розділ 30
Ґюннар Маркюссен не був радий мене бачити. Та воно й годі було сподіватися, бо ж він знав, що відтепер переді мною в боргу, і це йому зовсім не подобалося.
— Щось сталося? Навіщо викликав? — запитав я.
— Ми надіслали тобі всі документи давньої справи, як ти й просив.
Я на мить застиг, нічого не розуміючи.
— Давньої справи? — обережно перепитав я.
— Вбивство брата, Гокона Саннторва. Не знаю, що ти там сподіваєшся знайти. Я ту справу вже прочесав уздовж і впоперек.
— Та так, про всяк випадок сам гляну, — сказав я і вирішив серйозно поговорити з Карлою.
Це, мабуть, вона затребувала папери. І, як завжди, від мого імені, не попередивши мене.
— Ще щось? — запитав я.
— Рапорт щодо Гансен.
— Криміналіста з Кріпоса?
— Так! Ми попросили його ще раз проглянути документи з огляду місця вбивства, акцентувавши особливу увагу на відбитках взуття Еріки Гансен, щоб перевірити, чи не розкриють вони нам картини перебігу злочину.
— Ага, те, що треба було зробити на самому початку. Це лише підкреслює, наскільки… наскільки безвідповідально повелася поліція, — сказав я, відчуваючи, як у мені здіймається хвиля обурення.