— Та чи потрібно?
— Гм… Не завадило б. Боюся, чи не пошкоджені сухожилля. Та й кров ніяк не спиняється. Може, треба зашивати… — вона розгублено змахнула рукою. — Господи, мені так прикро! Ви мене дуже налякали. Зазвичай я не кидаюся на людей. Але недавно я пережила таке… що лякаюся найменшого шереху.
— У Далгаймі?
Еріка Гансен здригнулася, випустила з рук мою долоню і витріщилася на мене своїми великими очима.
— Я тому й прийшов, — пояснив я. — Щоб поговорити про ті події. Я — адвокат Маґнуса Саннторва.
Еріка судомно ковтнула пересохлим ротом, вигляд мала загнаної у тісний кут звірини.
— Можемо перейдемо до вітальні? — запропонував я.
— Так, ходімо, — кивнула жінка. — Хочете кави чи ще чогось? — додала вона, мовби згадавши правила ввічливого поводження.
Я погодився, не так з бажання випити каву, як хотів дати їй час заспокоїтися. Доки Еріка поралася на кухні, я роззирнувся по кімнаті. Багато часу це не зайняло: телевізор з пласким екраном, завеликим для такого крихітного простору; фотель, у якому я сидів; канапа із зіжмаканим пледом у кутку. На столі — пульт до телевізора, пігулки від болю голови, айпад, пів пачки солодкого печива і три брудні горнятка. Крихти розсипані на столі й на килимі. Усе вказувало на те, що Еріка Гансен надто багато часу проводила в чотирьох стінах у товаристві лише похмурих думок.
Еріка повернулася до вітальні, несучи в руках дві філіжанки гарячої кави, поставила їх на стіл, спробувала трохи прибрати гармидер, але то було марною справою.
— Розкажи мені, що трапилося того вечора, Еріко, — попросив я, коли вона нарешті сіла.
— Боюся, я не розмовлятиму з вами про це.
— Чому? Маєш, що приховувати?
— Зовсім ні.
— Я знаю, що того вечора ти була на хуторі Саннторв.
Еріка мовчала.
— І я знаю, що трапилося потім… Ти стріляла в своїх колег.
Дівчина мовби змаліла в мене на очах.
— Звідки?..
— Звідки знаю, не має значення. Важливіше інше! Ти повинна розповісти усе про той вечір. Не маю наміру тобі нашкодити, але, якщо не захочеш говорити, у мене не буде вибору, доведеться звернутися до преси. Ти ж розумієш, я маю певні зобов’язання перед Маґнусом.
— Як він почувається?
Несподівана реакція і несподіване запитання.
— Ти його знаєш?
— Ми майже однолітки, а Далгайм невелике містечко. Звісно, я його знаю. У дитинстві ми товаришували: я, Маґнус і Гокон. До того, як усе пішло шкереберть. До хвороби Маґнуса.
— Зрозуміло… А тепер можемо поговорити про те, що мене цікавить? Я два тижні чекав, доки в поліції дозволять тебе допитати, а натомість отримував одну лікарську відмову за іншою. Лікарі наполягали, що ти надто хвора, і допитувати тебе не можна. Може, це й правда, але довше чекати годі. Мусиш обирати: усе розповісти або ж про тебе розтрублять усі газети країни.
Її очі миттю наповнилися сльозами.
— Вибач, Еріко, але не я винен у цій ситуації.
— Я теж не винна! Я лише хотіла допомогти!
— Кому?
— Маґнусові або… й сама не знаю… усім! Просто мала відчуття, що того вечора трапиться щось жахливе. У тій родині стільки всього бувало! Тому й пішла на хутір, щоб завадити біді. Але… — Еріка схлипнула, витерла сльози тильним боком долоні. — Нікому не зізнатися, що я туди приходила, було не моєю ідеєю. Так вирішив Ельдар. Він сказав, що так треба, аби врятувати мою кар’єру. Бо, якщо стане відомо про мою стрілянину, я більше ніколи не зможу працювати в поліції.
— Невже то була б аж така велика життєва катастрофа?
— Гадаю, так. Я завжди марила роботою лише в поліції. Інші дівчата мріяли, як виростуть, стати лікарями чи перукарками, а я хотіла в поліцію. Але тепер… тепер усе так жахливо…
Еріка мов видихнулася, сиділа, втупившись поперед себе порожнім поглядом.
— То було, певно, дуже травматичне пережиття для тебе. Того дня ти була в матері, так?
— Так, я була в мами. Виявилося, що то, як завжди, був поганий помисел.
— Що ти маєш на увазі?
— Якби я залишилася тут, удома, нічого не трапилось би, правда? Тобто нічого зі мною не трапилось би.
— Хтозна… Ти казала, що хотіла допомогти. Звідки довідалася про втечу Маґнуса?
— Зателефонувала Юганна й повідомила новину.
— Юганна?
— Колега по роботі. Ми дружимо.
— І після розмови з Юганною ти вирішила податися на хутір?
— Я рушила коротким шляхом, через ліс. Так значно швидше, ніж іти дорогою. Надворі виявилося холодніше, ніж мені здавалося в хаті, пригадую, я дуже мерзла. Коли дійшла до Саннторва, уже споночіло.