— Гаразд, — кивнув я. — Але я й далі не розумію, чому ти вважаєш, що близьке знайомство свідчить не на її користь.
— У цій країні чужаки вбивають вкрай рідко. Що тісніші зв’язки Еріки з родиною Саннторвів, то ймовірніше, що саме в цих зв’язках треба шукати мотив.
— Твій аргумент більше стосується Маґнуса як убивці, хіба ні? — заперечив я.
— Можливо, — неохоче погодилася Карла. — Та в будь-якому разі, Сіверта вона не надто любила.
— Звідки ти таке взяла?
— Еріка вважала, що батько значно раніше мав звернутися по медичну допомогу для Маґнуса, але мені здається, що тут криється щось більше.
— Що саме?
— Навіть не уявляю. Може, запитай, коли розмовлятимеш з нею наступного разу.
Я перестав метатися кабінетом і знову важко осів на офісний стілець.
— Сумніваюся, що буде наступний раз, — сказав я. — Насправді, я взагалі не мав права з нею розмовляти. Психіатр виразно дав зрозуміти, що в тому стані, у якому перебуває Еріка, допитувати її заборонено.
— То, може, я з нею поговорю?
— Не варто… Тобі часто бракує дипломатичності у спілкуванні.
— Та невже! Можу поводитися цілком дипломатично, коли потрібно. Це ти здебільшого будиш в мені звіра.
Я на кілька секунд завмер, доки нарешті збагнув, що вона жартує. Я видушив з себе усмішку. Жарти й дотепи ніяк не в’язалися у моїй уяві з Карлою. Вона нівроку змінилася, подумав я. У ній стало менше агресії, вона почала менше оборонятися і виправдовуватися. Зовні теж змінилася. Волосся хоч і залишалося коротким, але принаймні не схоже було, ніби вона сама підстригала його кухонними ножицями. До того ж, Карла трохи набрала ваги, і повнявість їй личила. Чудовий мала вигляд!
Це навіть трохи лякає, подумав я, коли Карла подалася до свого кабінету. Раніше завжди неперевершено сяяла Сюнне, а Карла виглядала неохайною і недоглянутою. Тепер же — навпаки. У дні, коли Сюнне не мала клієнтів, вона часто спізнювалася на роботу і, здавалося, не надто дбала про макіяж та одяг.
Вранці, приходячи в офіс, я завжди тішився, що побачу Сюнне, а тепер лиш сумно констатував або її відсутність на роботі, або факт, що від колишньої Сюнне залишилася хіба тінь. Її депресія заражала мене. Я пригадав наше новосілля в конторі, пригадав, якою радісною вона була, зустрічаючи на порозі гостей; пригадав, як несподівано солодко стерпло моє лоно, коли вона в танці притулилася до мене — тоді мені здавалося, що наші почування взаємні. А тепер вона наче відкидала мене, ігнорувала, мов якогось випадкового знайомого.
Розділ 33
Калле Сміт-Нільсен сам обрав місце зустрічі. На відкритій терасі під інфрачервоними обігрівачами плив туманом блакитний тютюновий дим. Я зайшов досередини, з цікавістю роззирнувся — востаннє бував тут не одне десятиліття тому. Відвідувачі, здавалося, збирали рештки своїх сил, щоб перебратися сюди з Біржового Кафе, яке давно згорнуло свою діяльність. Старці мовчки сиділи тісним рядочком уздовж барної ляди, маючи собі за співрозмовників лише кухлі з пивом.
Калле — вишуканий чоловік з доглянутим довгим сивим волоссям — махнув мені від столика в кутку. Перед ним стояв кухоль з недопитим пивом і порожня чарка. Я відразу помітив посоловілий полиск в очах, він уже встиг захмеліти, і це було зле. Невдовзі Калле почне жалітися на долю, а потім впаде в агресивний стан. Зазвичай він просто ставав обтяжливо-п’яним, але іноді заходив надто далеко: жбурляв стільцями і напрошувався на бійку. Охорона закладу здебільшого не допускала до колотнечі й виставляла його за двері. Тоді він, заточуючись, брів додому, скандалив з дружиною, аж доки не засинав на канапі.
Калле Сміт Нільсен був алкоголіком, та водночас і психологом, дуже добрим психологом. Я часто посилав до нього своїх клієнтів, сеанси з ним давали переважно добрий результат. Калле допомагав усім, лише собі не вмів допомогти.
Я приніс нам пива.
— Радий тебе бачити, Мікаелю, — промовив він, піднімаючи кухоль, захланно відпив кілька ковтків і з насолодою зітхнув.
— Так, давно не бачилися, — кивнув я, лише пригубивши зі свого кухля.
Пиво було несподівано смачне, я вже й забув смак пива, не пам’ятаю й коли востаннє заходив у паб після роботи.
— Не думаю, що ти телефонував, лиш би посидіти зі мною, — сказав Калле. — Що цього разу? Клієнт бушує чи тебе самого врешті здолали власні демони?
Я засміявся.
— Спасибі, що хвилюєшся про мене, але зі своїми демонами я й сам впораюся.
— Так всі думають, доки грім не вдарить.