Мені не подобалося, куди хилить Калле.
— Ідеться не про мене. Мені лише потрібна фахова порада, але ж нікому ні слова! Я не називатиму імен, хоча не треба бути генієм, щоб здогадатися, про яку справу піде мова.
— Мій рот за сімома печатями! Ані слова не злетить з моїх уст! А ось в уста хай би щось влетіло.
— Тобто взяти тобі ще пива, перш ніж я почну?
— Мудрий ти чоловік, Мікаелю… Майже такий мудрий, як я!
Я взяв ще два кухлі, хоча свого ще й наполовину не випив. Калле мовчки слухав мою розповідь. Коли я закінчив, він зняв окуляри, потер очі й знову почепив окуляри.
— Зрозуміло, — мовив він. — Убивства в… Далгаймі, так? Жахлива історія… Скільки років жінці, ти казав?
— Двадцять сім.
— Гм, ясно… Зовсім молода… Не дитина, але й не цілком доросла. Люди тепер дорослішають не раніше тридцятки, ти це помітив?
— Ні.
Калле засміявся.
— Помітив би, якби сам мав дітей! Що тебе, власне, цікавить, Мікаелю?
— Втрата пам’яті. Вона каже, що нічого не пам’ятає від моменту, коли відчинила двері.
- І?..
— Ніколи не чув про таку форму. Ну, я розумію, коли люди нічого не пам’ятають з похмілля, часто таке чув від клієнтів. Іноді навіть так і було насправді.
— Звичне явище, — пробурмотів Калле ніби сам до себе, і я подумав, що в своїй пам’яті він також має достатньо чорних дір.
— Або втрата пам’яті через черепно-мозкову травму, — додав я.
Калле кивнув.
— Так-так… Найбільше випадків амнезії чи втрати пам’яті, як ти кажеш, через фізичні причини. Удар по голові, скажімо. Струс мозку чи й важчі травми. Амнезія після фізичної травми, зазвичай, обмежена певним часовим періодом.
Калле жадібно відпив пива.
— Іноді я замислювався, чи не зникають давні травми й неврози разом зі спогадами про них, але сумніваюся. Усяке лайно всмоктується до самого кісткового мозку і там живе довіку, — похмуро прорік він.
Я нахилився над столом, щоб він нікуди не відпливав і міг утримувати фокус на мені.
— А якщо відкинути похмілля чи фізичні пошкодження, можуть кілька годин просто так стертися з пам’яті?
— Можуть… після психологічно-травматичних переживань. Наскільки я пригадую, після Другої світової проводилися деякі дослідження. Блокування пам’яті було поширене насамперед серед солдатів, які перебували під затяжними артилерійськими обстрілами. Це називається гострою стресовою реакцією. Зазвичай пам’ять відновлюється, але безпам’ятство може тривати від кількох годин до кількох років. Якщо симптоми довго не зникають, такий стан змінює дефініцію на «посттравматичний стресовий розлад». Нормальна реакція на важкі психічні травми переважно протилежна: пацієнт ніяк не може позбутися споминів. Ситуація проживається знову й знову, повертаючись неконтрольованими флешбеками, імпульсивними спалахами. Спільним для обох варіантів — чи навала спогадів, чи зовсім їх нема — є те, що пацієнт у такі моменти емоційно дуже вразливий, з постійними або принаймні дуже частими нападами страху й настороженості, часто комбінованими з низьким порогом агресії.
— Зрозуміло, — замислено промовив я, згадавши, як Еріка Гансен, не тямлячи себе, замахнулася на мене, коли я несподівано виринув перед нею. — Отже, амнезія може минутися сама собою?
— Так, раніше чи пізніше.
— А чи… небезпечно тиснути на неї, змушувати її згадати?
— Що ти маєш на увазі під «небезпечно»?
— Небезпечно для неї, для її психіки.
Калле задумався.
— Якби ця жінка була моєю пацієнткою, я б спробував зламати блокування. Це як абсцес, гнійник, розумієш? Пацієнтові не стане легше, доки лікар не розітне гнійник і не вичистить з рани всю гидоту. Але ж всі пацієнти різні! Не хотілось би марнословити, не побачивши спершу її.
Одне скажу: оцінювати подібні стани повинні винятково фахівці. Вона, без сумніву, психічно розбалансована, і, звісно, тупий тиск напролом з боку поліції чи надто запопадливого адвоката може їй зашкодити.
— Я зрозумів.
— Дуже на це сподіваюся, Мікаелю!
Я задумався на секунду.
— А тепер підсумуймо! Отже, цілком можливо, що вона каже правду про втрату пам’яті.
— Так.
— Проте, можливо, що й бреше?
— Звичайно, хоча не розумію, навіщо їй брехати.
— Може когось вигороджувати, — сказав я. — Або ж сама вбивала.
Калле здивовано глянув на мене.
— Я думав… судячи з газет, ні в кого немає сумнівів, хто вбивця.
— Ні в кого… Однак я не можу відкидати припущення, що це могла вчинити Еріка Гансен.
— То так її звати? — засміявся він, побачивши мій розгублений вираз обличчя. — Не бійся, Мікаелю, я ж пообіцяв тобі повну конфіденційність, таємниці не вибовкаю. Насамкінець лише додам… Якщо ця жінка все ж здатна на вбивство трьох людей, то можу припустити, що вона здатна й на цілком переконливу брехню. Одна риса характеру неодмінно тягне за собою іншу.