Це була Сюннина система, хто б сумнівався. Вона любила лад в речах.
Я увійшов до свого кабінету, сів у нове офісне крісло й відчув себе бездомнішим, ніж будь-коли. Стіни свіжопобілені. Від вибляклих прямокутників, де раніше висіли картини, і сліду не залишилося, дірки від цвяхів заштукатурили — усі маркери минулого сховали під шаром свіжої фарби. Але спогадів сховати не зуміли. Петер був моїм найближчим другом, може, навіть єдиним другом. Я пам’ятав його безжальну, capкастичну усмішку, за якою він ховав свою доброту й теплість, пам’ятав, як ми любили пиячити допізна і як ненавиділа наші пиятики його дружина. Але я й пам’ятаю вираз його обличчя, коли він сказав, що більше не має сили боротися за мене, що я його виснажив до краю. Тоді я не знав про його хворобу, про те, що він уже приречений на смерть.
Гіркота від втрати була нестерпною.
Коли я розплющив очі, побачив на порозі Карлу. Я не чув, як вона прийшла.
— Ти сьогодні рано, — промовила вона.
— Ти — теж.
Карла всміхнулася.
— Я просто щаслива. Мені було дуже прикро, що немає місця праці, куди можна ходити щодня.
Волосся й далі було коротко підстрижене на потилиці й по боках, а чубчик залишила відростати, і макіяж був тепер не такий агресивний. Від того її риси зм’якли. Мішкуватий светр і зашургані конверси Карла замінила на класичний піджак, чорні штани й начищені черевички.
— Вигляд маєш майже адвокатський, — пожартував я.
— Боже збав! — Карла поправила на шиї червону шовкову шаль, яка приховувала татуювання. — Але не хотілось би відлякувати клієнтів. Каву поставив?
— Ні, не знаю, як вмикати кавоварку.
Карла підняла одну брову.
— Серйозно?
Я кивнув.
— Боюся її! Не дружу з технікою!
— Тоді ходи за мною! Я лагоджу свій мотоцикл, відколи мені стукнуло шістнадцять. Ще не винайшли кавоварки, з якою я б не впоралася!
З крісла я встав з помітно ліпшим гумором. Нові люди, нові часи, подумав я, рушаючи за Карлою на кухню.
Решта співробітників посходилися упродовж години.
Першою з’явилася пані Сьоренсен і відразу взялася чепурити в своєму стилі приймальню, понаставляла родинних фото, декоративних дрібничок, вишитих мудрих висловів під склом і в рамочках.
Другим прийшов Бірґер Біркгауґ. Між собою не були ніколи раніше знайомі лише він та Карла. Цей усе ще підтягнутий чоловік, у добрій, попри поважний вік, формі галантно їй вклонився. Бездоганно пов’язана краватка, рівний, мов під шнурочок, проділ на голові.
— Ви, як я розумію, колишній інспектор поліції, — сказала Карла.
— Правильно розумієте, — відповів Бірґер.
— Вам подобалося?
Бірґер здивовано глянув на неї.
— Чи мені подобалося? Шефом другої за значенням у Норвегії поліційної управи випадково не стають. Я пропрацював у системі багато років, перш ніж стати головний поліцмейстером, тож знав, з чим матиму справу.
— Ясно… — зніяковіла Карла. — Я розумію. Я лише подумала… не знаю, чи могла б себе уявити в такій професії.
— А я не можу собі уявити важливішої роботи, — трохи стримано відповів Бірґер.
— Я не хотіла вас образити, — швидко запевнила Карла. — Сподіваюся, я не…
— Пусте!
Вони однаково зачудовано зміряли одне одного поглядами. Два покоління зустрілися вперше й виявили, що їм бракує спільної мови, якою вони змогли б порозумітися. З приймальні долинули голоси Сюнне й Рюне Сайма, і я відчув полегшення.
Минув тиждень, доки ми налагодили свої робочі будні. На голі стіни повісили картини; по всіх кабінетах стояли горнятка з недопитою кавою, як це зазвичай буває в адвокатських конторах; полиці почали заповнюватися книжками, а приймальня — клієнтами.
Я вийшов до приймальні, попросити пані Сьоренсен зробити кілька копій. У кутику канапи сиділа молода жінка років двадцяти з хвостиком. Затуливши обличчя долонями, вона розгойдувалася уперед і назад.
Навколо неї сиділи три мовчазні літні жінки.
— Хто ці люди? — запитав я пошепки в пані Сьоренсен.
— Три старші — до Бірґера.
— Щось у нього серед клієнтів забагато підстаркуватих дам.
— Та вони без кінця міняють свої заповіти, — скривила губи пані Сьоренсен. — А ще він допомагає їм залагоджувати всілякі практичні справи. Оплачує рахунки, замовляє ремонтників — усе на світі.
— А та, що гойдається?
— Клієнтка Карли.
— Можна було й не питати, — пробурмотів я. — Сюнне говорила, що нам варто взяти побільше бізнес-клієнтів, але я щось маю сумніви…
— Хочеш облаштували окрему почекальню для божевільних? — саркастично запитала пані Сьоренсен. — Тоді треба буде ще й для насильників та психопатів виділяти окрему кімнату!