— У відділенні є відеонагляд. Маґнус Саннторв приставив ножа до горла одному з наглядачів й змусив його відчинити двері. У такій ситуації важко опиратися.
— Якщо не брати до уваги, що ножі там не повинні бути у вільному доступі… Що з доглядачем?
— Не знаю… Маґнус Саннторв взяв його заручником.
— От дідько! — скрикнув я, відчувши млість у шлунку. — Навіщо він так вчинив саме тепер, коли все складалося на його користь?
— Іноді мені здається, що ти забуваєш, хто твій клієнт, — сказав Маркюссен так тихо, що я ледве його розчув. — Востаннє, коли Маґнусові до рук потрапив ніж, він відрізав голову своєму братові.
Я нічого не відповів. Млоїло чим раз сильніше.
— Ти де зараз, Бренне? — з раптовою підозріливістю в голосі запитав Маркюссен.
— У таксі, у дорозі до лікарні.
— Що ти там забув? — сердито запитав він. — Це справа поліції, а не…
Я вимкнув розмову, не бачив сенсу з ним сваритися. Натомість набрав номер Сюнне.
— Що з тобою діється? — запитала вона сухо.
— Вибач, що я так несподівано зник. Дещо сталося.
Сюнне мовчки вислухала мою розповідь.
— Був би вдячний, якби ти повідомила Карлу.
— Повідомлю, вона тут, біля мене.
Я замнувся.
— Сюнне…
— Що?
— Ми впораємося… Усе буде добре!
Сюнне відклала набік телефон. І що це мало б означати — «ми впораємося»? Чому не сказати прямо, замість отої порожньої фрази «усе буде добре»? Вона якийсь час сиділа непорушно, дивлячись кудись у порожнечу перед собою. Раптом збагнула: якщо Мікаелеві колись довелось би обирати між нею, дитиною і клієнтами, він обере клієнтів.
— Що відбувається? — запитала Карла, повертаючи Сюнне до реальності.
— Маґнус Саннторв. Він утік.
Сказані вголос слова спричинили миттєву нудоту. Картина попередньої втечі виразно постала перед очима, мить, коли вона зрозуміла, що і її вина в тому була — кров трьох людей і на її руках. Усвідомлення, що юриспруденція — не гра, яку можна виграти чи програти безкарно.
— Як же це йому вдалося? — ошелешено запитала Карла.
— Він начеб узяв у заручники одного з доглядачів, — пояснила Сюнне. — Господи! Я про це й не подумала. Ти ж маєш там… Сподіваюся, не твого друга…
Карла непорозуміло дивилася на Сюнне.
— Що? Про кого ти кажеш?
— Про твого коханого… Учора, дорогою додому, я бачила вас обох на Брюґґені. Ви обіймалися. Я його впізнала.
— Впізнала? Де ти його вже бачила?
— У лікарні… У Саннвікені. Зустрічала якось…
Карла потрусила головою.
— Ні, мабуть, ти помилилася!
— Навряд… Точно він.
— То не міг бути він, — твердо повторила Карла, але в душі засумнівалася.
Що він відповів, коли вона запитала його про роботу?
Спершу трохи образився, ніби вона натякала, що митець — це не справжня робота. Потім, коли вона загладила непорозуміння, сказав, що працює гідом. Карла намагалася дослівно пригадати його слова.
«Усього потроху, переважно підробляю гідом» — ось що сказав тоді Конрад.
«Усього потроху» могло означати все, що завгодно. Доглядач у психіатричній клініці, наприклад. Але чому не зізнався їй? Відповідь Карла теж знала. Вважав, що доглядач — не надто вишукана професія, і соромився її перед нею, адвокатесою.
Наче їй не однаково, ким він працює. Менше кохатиме його чи жадатиме його любощів? Який же він ідіот, подумала вона.
Автомобілі ледве повзли, об’їжджаючи Вогсбюннен і виїжджаючи на набережну Брюгген. Туристи з круїзних кораблів, які швартувалися біля Сколена, сновигали туди й сюди проїжджаю частиною, зневажливо ігноруючи пішохідні переходи й сигнали світлофорів.
Я ледь не психував від нетерплячки. Щоб заспокоїти нерви, знову зателефонував Марокенові. Цього разу він відповів майже відразу.
— Є новини? — запитав я.
— Окрім того, що ти марнуєш мій час, ніяких.
— Як далеко він міг зайти, та ще й із заручником, якого треба волокти за собою?
— Зажди! Повисни трохи на лінії, — попросив Ґюннар.
Очевидно, він затулив мікрофон мобільного долонею, бо я чув лише слабке шарудіння й потріскування, а потім знову озвався.
— Нам повідомили про двох чоловіків, які прямують на територію фортеці. Це можуть бути вони. Одна жінка повідомила, що вони йдуть, тісно обійнявшись, і їй це видалося дивним.
Тепер вже я затулив долонею телефон, поплескав водія по плечі.
— Станьте тут, — попросив я.
— Що ти надумав, Бренне? Де ти? — гарикнув у слухавку Маркюссен.
— Більше не буду тебе турбувати. Почуємося… — відповів я.