З таксі я вийшов на Неврастенік, усього лиш за кількасот метрів від найближчого входу до фортеці. Вдалині чулися поліцейські сирени. Я приспішив крок, боячись, що поліція заблокує всю територію фортеці. Навряд чи жменька збуджених поліцейських, яким уже, напевно, усі вуха протуркотіли, яким небезпечним може бути Маґнус Саннторв, здатна відвернути катастрофу.
Я боявся, якщо не випереджу поліції і не знайду його першим, біди не минути.
Розділ 66
Тривога не покидала Карли, погнала її з контори на вулицю. Вона безліч разів телефонувала Мікаелеві, але той не брав слухавки. На набережній Страндкаєн спробувала ще раз. Цього разу він відповів.
— Як звати доглядача? — запитала вона без передмов.
— Заручника? Уявлення не маю. Чому питаєш?
— Бо я…
Карла чула важке сапання Мікаеля, наче він біг.
— Не можу говорити, почуємося пізніше, Карло, — сказав Мікаель.
Вона намагалася думати раціонально, зважити всі можливі варіанти. Яка ймовірність того, що Конрад, насправді, працював у Саннвікені? А якщо й так, то яка ймовірність, що працював саме в закритому психіатричному відділенні? І, нарешті, яка ймовірність, що Маґнус захопив у заручники саме його? Випадковостей тьма…
А якщо все невипадково? Можливо, метою був саме Конрад? Карла тріумфувала, коли арештували Ельдара Нурайде, сприймала це як особисту перемогу, підтвердження своїх міркувань, що Маґнус не винен, що вбивця підставив його. І ось раптом перед її очима зазяяла велетенська логічна діра. Хоч Нурайде й мав шанс почути по рації про втечу Маґнуса в день, коли вбили родину Саннторвів, він ніяк не міг передбачити, що той так швидко добереться до Далгайма. Існувала більша вірогідність того, що поліція опиниться на місці злочину скоріше за нього, і тоді не буде можливості звалити вину на Маґнуса. Звісно, міг бути випадковий збіг сприятливих обставин, несподіваний шанс, яким скористався Нурайде, але випадковості бувають різні.
Карла раптом усвідомила, що поліція весь цей час могла мати рацію: Маґнус був одержимий думкою знищити свою родину. А Конрад — єдиний живий родич з цієї родини.
Добігши до входу у фортецю, я завагався. Де саме на території фортеці свідок бачила Маґнуса й заручника? Я спробував міркувати логічно. Поведінка Маґнуса ірраціональна, але інстинкт підказував йому, що треба сховатися, десь затаїтися. Тож відкритий майдан збоку центру не годився.
Ліворуч розташований замок Сверресборґ. Якби довелося втікати мені, я попрямував би туди. Я швидко рушив угору стрімкими сходами. На майдані Салютпляссен ані душі, тож я покрокував вузькою стежкою уздовж фортечного муру, піднявся на давні вали.
Закохана пара сиділа на самому краю валів, насолоджуючись панорамою гавані, у яку з моря заходили вітрильники; якийсь чоловік терпляче чекав, доки подзюрить його собака. Ні Маґнуса, ані заручника ніде не видно.
Я знову збіг донизу тим самим шляхом, вийшов на територію фортеці з її алейками, моріжками й господарськими будівлями. Назустріч трапилися кілька туристів, один чи два місцеві мешканці Саннвіка, які скорочували собі шлях навпростець до Скютевікена.
Жодної поліцейської пики навкруги, як я й очікував. Це, очевидно, означало, що Маркюссен розставив підлеглих біля входів, щоб тримати публіку на безпечній відстані.
Я ішов швидким кроком, але не біг. Треба було квапитися, ось-ось мала прибути поліцейська підмога. Перевірити всі закутки я не мав змоги. Територія надто велика, сховків надто багато. Я сподівався лише на те, що вони випадково натраплять мені на очі. Діставшись до вежі Русенкрантцторне, я вже готовий був здатися.
З-під арки головного входу долинали гучні обурені голоси. Я підійшов ближче й побачив трьох поліцейських за воротами, які стояли спиною до мене. Вони відчайдушно намагалися стримати групу японських туристів.
З мого боку арки нікого не було, окрім двох юнаків і дівчини на лавочці у затінку дерева. Я підійшов до них. Юнці дивилися на мене з погордою і настороженістю. Скільки разів я вже таке спостерігав у своїх наймолодших клієнтах!
— Ну? Чого треба? — озвався один з хлопців.
Мені здалося, що він під дією наркоти. Дуже схоже… Щось не те було з очима.
— Ви не бачили поблизу двох чоловіків?
— Хочеш сказати, двох гоміків? — запитав хлопець, карикатурно, манірно кривляючись, чим розсмішив свого товариша.
— Чому гоміків?
Хлопець повів плечем.
— Та проходили тут в обіймочках… Бридко дивитися! Посеред білого дня!