— Я ж казав… — скрипучим голосом почав Сеня, але Вася одразу ж його обірвав:
— Казав, казав… Багато ти казав! Все одно я дістану квіточку. Сьогодні ми просто помилились!.. Пішли додому!
— А далеко ми зайшли? — запитала Юлька.
— Тобі краще знати, — одрізав Вася. — Ти ж тутешня!
— А я не слідкувала, куди ми бігли. Я дивилась за жуком, чи то пак за квіточкою, — насмішкувато відповіла вона.
Вася мовчки встав з землі, обтрусився, поклав коробочку в кишеню штанів. Потім уважно прислухався.
— Що таке? — прошепотів Сеня.
— Тихо! Чуєш — радіо грає?..
Діти прислухались. Справді, з одного боку долинали тихі, але виразні звуки і слова відомої пісні: «Знову цвітуть каштани, хвиля дніпровська б’є…»
— Моя улюблена пісня, — заявив Вася. — От там і є село. За мною!
— Куди за тобою? — незадоволено запитав Сеня.
— Вперед!
Юльку і Сеню, очевидно, задовольнила така відповідь. Всі мовчки рушили за Васею. Настрій був препоганий. Пекли подряпані місця, нили руки і ноги. А Вася, сердито закусивши губу, продирався першим через лісові хащі. Поміж гілками дерев заблимали зірки, заіскрився серп місяця, хмари розійшлися, вітер стихав.
Продираючись через густий терник, Вася забубонів:
— Ну, хлопці, перепаде нам сьогодні на горіхи! Баба Оришка загризе нас зовсім!..
— Знову «хлопці», — обурилась Юлька, на ходу чухаючи вжалену кропивою ногу. — Ти все забуваєш, що між вами є дівчина…
— Ну яка ти дівчина? — похмуро бовкнув Сеня, що йшов ззаду. — Б’єшся і лазиш по деревах, як хлопець.
І він раптом засміявся, пригадавши, як Вася боровся з Юлькою. Вася зупинився, похмуро подивився на нього.
— Нічого сміятися. Вижене нас дід — тоді засміємось на кутні!..
Далі йшли лісовою стежиною мовчки. Звуки радіо посилювались, ліс рідшав. Нарешті почувся лінивий гавкіт Героя і в світлі місяця забіліла стіна сторожки.
Вася чомусь став навшпиньки, ледве чутно зашепотів:
— Не шуміть, щоб баба не проснулась!
— А може, вона вартує? — боязко запитав Сеня.
— Побачимо. Пішли… А ти, Юлько, катай додому, завтра поговоримо про все…
Але раптом біля воріт спалахнув вогник цигарки і чиясь постать ступила назустріч дітям.
— Невже баба? — злякалась Юлька.
— Добрий вечір, мандрівники! — почувся насмішкуватий голос Колі і в світлі вогника цигарки блиснули веселі очі. — Ану йдіть сюди…
Діти полегшено зітхнули. Вася радісно підскочив до Колі.
— Коля! Баба спить?
— Спить, — засміявся Коля. — Так де ж це ви були?
— Скарби шукали, — похнюпився Вася. — Тільки не вийшло…
— Як не вийшло? Які скарби?
— А так… — Вася витягнув коробочку з кишені і відкрив її. — Ось дивись, ми піймали, думали, що це квітка папороті, а це…
— Жук-світляк, — підморгнув Коля. — Он воно що! Так у вас нічого не вийшло?
— Угу!..
— Угу! — перекривив Коля. — Не порадились зі мною, от і осоромились, вчені-мандрівники!..
— А хіба можна знайти? — здивовано запитав Сеня.
— Можна, — таємниче сказав Коля.
— Як? — радісно писнула Юлька, підсовуючись ближче. Діти вже забули про пережиту невдачу, надія знову загорілась в їх серцях.
— А справа в тому, дурненькі, що квітка папороті цвіте тільки на Івана Купала. Це свято таке. Ви ж чули, як баба розповідала?
— Ну? — нетерпляче сказав Вася. — Ми і ходили на Івана Купала!
Коля замислився, ніби підраховуючи, потім відповів:
— Сьогодні у нас що? Понеділок? А Івана Купала — через два дні, в четвер. Вам баба неправильно сказала, помилилась. Опівночі в папоротнику біля лисячих нір буде цвісти квітка. Справжня, я не така, як оце ви спіймали…
Вася з торжеством стусонув Сеню під бік.
— Чуєш? А ти говорив…
— Не перебивай! — обірвав його Коля. — Якщо вам вдасться побачити квіточку, разом кричіть: «Кара, марати́! Квіточко, лети! Кара, марати́! Квіточко, лети!»
— Кара, марати́! Квіточко, лети! Кара, марати́! Квіточко, лети, — задихаючись від хвилювання, повторили діти. Коля схвально кивнув головою.
— Правильно! Потім вони повинна полетіти. Ідіть за нею. Я чув од старих людей: той, хто піде за квіткою, зустріне різні чуда і страхи. Треба не боятися!
— Ми не будемо боятися! — тріпнув своїм вихром Вася.
— Глядіть же! — погрозив Коля пальцем. — Візьміть з собою лопату… Якщо знайдете скарби, бережіть їх.
— А ти хіба не підеш з нами? — запитала Юлька.
— Ні! В мене роботи багато, ніколи. Але сподіваюсь, що ви й мені скажете, де скарб і який він…