— Аякже! — вигукнув Вася. Він затанцював навколо Юльки, потім схопив Сеню за поперек і підняв його.
— Тихо, баба проснеться! — попередив Коля. — Марш всі додому і запам’ятайте: в ніч з четверга на п’ятницю, рівно о дванадцятій годині ночі. Тільки нікому ні слова. Ясно?
— Ясно, — прошепотіли діти. Юлька, потиснувши руку Васі побігла до села, а Вася і Сеня почали навшпиньки підкрадатися до відчиненого вікна. Коля, загадкою посміхаючись, дивився їм вслід. На сході рожевіла зірниця…
ЗА ЧАРІВНОЮ КВІТКОЮ
Нестерпуче довго тягнулися два дні. Баба Оришка не взнала про нічні пригоди своїх онуків і була задоволена їх поведінкою. Вона навіть попросила діда Левка, щоб той узяв їх у ліс. Дід згодився.
В середу ранком він повів їх на поруб, де бригада лісорубів чухрала гілля і здирала кору з повалених сосен. А потім Вася попросив діда, щоб той показав їм лисячі нори. Це було зовсім недалеко від сторожки, серед глиняних урвищ. Все узгір’я там заросло густими кущами терну і суцільним морем темно-зеленої папороті. Вася з Сенею перезирнулися. Саме тут, як говорив Коля, і треба шукати квітку…
Останню ніч хлопці майже не спали. Вранці вони хотіли добитися в комору до Колі, але він зачинив двері перед самим їх носом, незадоволено буркнувши:
— Ви що — забули, що я вам говорив?.. Анічичирк! Сидіть тихо і готуйтесь!..
Повільно минав день. Васі просто хотілося підштовхнути сонце, щоб воно скоріше заходило. Він розшукав у повітці стару саперну лопатку, потім збігав до річки, де побачився з Юлькою і домовився, що зустрінуться вони знову біля трьох сосен.
День згасав. На дніпровські луки впала блакитна імла, над лісом покотив ніжно-прозорий туман. На небі спалахнули перші зорі…
Хлопці лягли спати рано, щоб притупити пильність баби. Але сон не йшов. Сеня для більшого враження почав хропіти. Скоро баба Оришка полізла на піч. Пройшло з півгодини. Вася підвів голову, прислухався. Десь у запічку співав цвіркун, на стіні міцно цокав годинник. Баба мирно сопіла, закутавшись рядном.
— Пора! — прошепотів Вася…
Обидва хлопці одягнули на себе теплі куртки, бо ніч могла бути холодною. Вася хотів спочатку йти босим, але Сеня умовив його взутися: поночі можна було наколоти ноги… За хвилину хлопці вже вискочили за ворота, взявши з собою лопатку.
Незабаром вони підкралися до трьох сосен, спустилися в бурчак. Юлька ждала там.
— Батько мене попередив, що буде прив’язувати до ліжка, коли я ще раз піду вночі у ліс, — засміялась дівчинка. — А я, знаєте, що зробила?.. Поклала під ковдру велику таку ляльку з кожуха, а сама сюди!
— Хитра, — похвалив Сеня.
Вася нетерпляче махнув рукою.
— Треба поспішати. Вже одинадцята година. Ми можемо не втрапити до лисячих нір…
— Тут я знаю, — запевнила Юлька. — Сто раз ходила…
Вилізши з бурчака, діти пішли покрученою стежкою між дерев. З кожною секундою темнішало. Десь далеко, очевидно в селі, тьохкав соловей. В темноті ухнув пугач. Сеня схопив Васю за руку, спіткнувшись об корінь.
— Не спіши, — попросив він.
— Боїшся? — огризнувся Вася. — І коли я тебе одучу боятися?..
— Тихо, хлопці, — озвалася Юлька. — Ми вже біля нір.
Вони зайшли в таку гущавину, що стало зовсім темно. Внизу, в долині, загавкала лисиця тонким противним голосом. Мабуть, вона почула людський дух. Вася зупинився на краю широкої галявини. Тут дерева були зрубані, від них залишилися тільки товсті трухляві пеньки.
— Коля говорив, що треба ждати тут, — прошепотів Вася. — Бачите, яка тут папороть, мов ліс! Сідайте на землю і дивіться…
Юлька зірвала пучок трави, понюхала.
— Фіалки, — здивувалась вона. — На, понюхай!..
— Я тебе понюхаю, — розсердився Вася. — Дивись за квіточкою…
Юля ображено одвернулась.
— Ще ж дванадцятої години нема!..
— Ну й що ж! Готуйтесь!.. І пам’ятайте, що які б страхи не з’явились — не бійтесь, не тікайте. Пам’ятаєте, що говорив Коля? Юлька, не побоїшся?
— Я? — сплюнула дівчинка. — Ха!
Це в неї було ознакою найбільшої зневаги.
— Вірю, вірю, — заспокоїв її Вася. — А ти, Сеню?..
— По… постараюсь, — заїкаючись, промимрив Сеня.
— Гляди, — пригрозив Вася. — А то я з тобою тоді порахуюсь по-своєму!..
Над лісом попливли далекі мелодичні звуки дзвону. Діти насторожились. Здавалось, ніби тьма насунулась, придушила їх до землі. В уяві мимоволі виникли казкові привиди бабусиної легенди. Юлька притиснулася до хлопців. Її рука легенько дрижала. Сеня не дихав.
— Вісім… дев’ять… десять… — схвильовано рахував Вася. Нарешті ударила дванадцята година!